Головна > Літературщина / УА > Повернення в гуцульську країну чарів

Повернення в гуцульську країну чарів


30-05-2018, 20:47. Розмістив: Pavliv
В ситуації, коли книжок стає щораз більше, а читачів - щораз менше, конкуренція на книжковому ринку набирає нового забарвлення. Книжка зі своєю долею, лиш частково залежною від долі автора, має чималі шанси на перемогу у цій конкуренції. Однією з таких книг є роман «Дідо Иванчік» («Дідо Иванчік», Петро Шекерик-Доників, Редакція журналу (Видавництво) «Гуцульщина», Верховина 2007, стор. 496).
Цей текст (в рукописі автор його нібито позиціонував як «повість», але видавці угледіли у ньому всі ознаки «роману») був написаний у 30-х роках ХХ століття. Але не був виданий, бо навесні 1940-го року автора – багатолітнього війта села Жаб`є у міжвоєнній Польщі, а до того - учасника українсько-польської боротьби за Галичину - репресували радянські каральні органи.
Для повноти картини варто ще дещо сказати про особу самого автора. Петро Шекерик-Доників був у певному сенсі «самородком». Походив з багатодітної ґаздівської родини з легендарного опришківськогосела Голови, але господарство його не захоплювало так, як людські «повістування» (оповіді) на тему гуцульської давнини. Спогади, перекази, легенди, пісні, примівки, прислів’я тощо, тобто все те, що становить основу усної народної традиції. Спочатку він збирав і передавав їх львівським етнографам Шухевичу й Гнатюкові, а також письменникам Хоткевичу й Вінцензу, а потім почав писати сам. А крім того, брав участь в роботі Гуцульського театру, боровся за ЗУНР, втікав від польських репресій на Україну, а потім повернувшись у Польщу, став депутатом Сейму і сільським головою села Жаб`є (нині – смт. Верховина).
Більшовики такого не дарували. Із радянських таборів Петро Шекерик-Доників не повернувся; коли, як і де загинув – не відомо.
Дружина письменника після його арешту закопала рукопис на городі, а перед смертю передала цю таємницю своїй доньці Анні. Анна ж дочекалася появи незалежної української держави і викопала рукопис та передала його товариству «Гуцульщина» під час відзначення 110-річчя народження автора, тобто у 1999 році. В свою чергу товариство «Гуцульщина» змогло видати книжку тільки у 2007-му. З того часу книжка дочекалася другого перевидання, але так і не вийшла поза межі Гуцулії – в розумінні умовної всесвітньої спільноти шанувальників і дослідників цього краю.
Варто теж зауважити, що сама ця історія з рукописом «Діда Иванчіка» є своєрідним розвитком легендарного вислову «рукописи не горять» - вони ще й в землі не гниють. Бо папір? Не знаю, чи текст на планшеті або бук-рідері зберігся б за 60 років у землі.
Та все ж ця книга є важливою не тільки, чи й не стільки, з огляду на її непросту долю і на особу непересічного автора. Її цінність є значно більшою. Тут, правда, слід уточнити, що особливою ця книга є передусім для самих гуцулів та фанатичних шанувальників Гуцульщини – її культури і побуту, її історії і магії. Гуцулофіли – це особлива «секта».
Для так званої «широкої», невтаємниченої читацької авдиторії роман «Дідо Иванчік» буде важким для сприйняття. Перш за все через незрозумілу мову, незнайомість з побутовим і культурним матеріалом, на якому будується розповідь, а ще через закодованість світоглядних орієнтирів та релігійних традицій Гуцульщини.
***
Перш ніж перейти до розмови про саму книгу і її унікальність, слід теж змалювати хоч кількома штрихами загальний контекст, на фоні якого ця унікальність може проявитися. Йдеться про те, що і як було написано про Гуцульщину іншими авторами за два з половиною століття. Чому саме стільки? Бо гуцули належать до тих малих народів, які не творили письмових документів про своє життя і побут, історію чи культуру, вірування чи традицію. Все це жило тільки в усних переказах. Тому й не відомо точно, відколи вони живуть у Карпатах, і як там опинилися. Версій, звісно ж, є чимало. Чіткої відповіді – немає.
Описувати Гуцульщину поважно і системно почали австрійські вчені, чиновники і мандрівники наприкінці 18 століття, після того, як Галичина в результаті поділу Речі Посполитої увійшла 1772 року до складу Австрійської монархії Габсбурґів. Австрійці з німецькою скурпульозністю взялися описувати свої новонабуті володіння, передусім ресурси – землі і корисні копалини, річки й озера, міста і села, але також народи і релігійні спільноти. Емісари цісарсько-королівської уряду мандрували і фіксували, розглядали і розпитували, пробували на смак і проводили аналізи, а ще – вивчали судові акти і торгові угоди, королівські привілеї та шляхетські грамоти, церковні книги та статути громад.
Першим описувачем мешканців північних Карпат вважають Балтазара Гакета, військового лікаря, котрий від 1787 року працював на посаді професора «натуральної історії» (природничих та медичних наук) у Львівському університеті. У 1794 році в Нюрнберзі вийшла його праця «Найновіші природничо-політичні подорожі по Дакських і Сарматських Карпатах, званих також Північними, у 1791-1793 роках». Через півстоліття після цього Гуцульщину відвідав і описав Карел Зап (Zap або Zapp), чеський письменник німецького походження, котрий у 1836-1845 роках мешкав і працював у Львові.
Очевидно, що приклад освічених і культурних європейців надихнув місцевих діячів культури, котрі вважали себе автохтонами галицької землі, зацікавитися «власним» народом. Першовідкривачем серед русинів у цій сфері став член «Руської трійці» Яків Головацький, котрий у написаній в 1839 році праці «Подорож по Галицькій та Угорській Русі», дає розлогий, хоч і поверховий опис гуцулів.
Справді популярною серед українських і польських письменників, художників, дослідників та мандрівників гуцульська тематика стає наприкінці ХІХ – початку ХХ століть. Шухевич і Гнатюк, Хоткевич і Коцюбинський, Франко і Труш, Вінценз і Коссак, Поль і Ґроттґер.
В той час виходить чимало книг і статей, організовуються етнографічні виставки. Однак, все це має описовий характер – науковий чи літературно-мистецький – який здатен лиш припідняти завісу над загадковим і чарівним гуцульським світом, але не здатен розкрити його з середини. Хоч за останні сто років Гуцульщина дочекалася маси публікацій - від 5-томної праці етнографа Володимира Шухевича до 6-томного збірника «Історія Гуцульщини», виданого силами діаспори; від мистецьких альбомів із гуцульськими краєвидами до фахових ілюстрованих монографій про гуцульське ремесло: дерево, метал, кераміка, шкіра etc., - все ж бракувало якогось твору про «душу гуцулів».
Для автора цих рядків книга Шекерика-Доникового «Дідо Иванчік» відсунула на задній план все, що я до того часу читав про Гуцульщину. Якось акценти розставилися самі собою. Я, правда, ніколи не поділяв захвату від «Тіней забутих предків» Коцюбинського, які є талановитою, але всього лиш белетризацією життя гуцулів, з метою створити щось на кшталт «карпатських Ромео і Джульєти». У Франкових описах гуцулів мене завжди дратувала його соціалістична чи народовська оптика. Галицькі письменники зі «школи Стефаника», які зачіпали тему гуцулів, використовували її, сказати б, інструментально, з метою ілюстрування соціальної проблематики чи для досягнення ефекту модного тоді психологізму. До того ж вони робили це, як писав Сергій Єфремов: «короткими штрихами й темними фарбами».
Тож найцікавішим і найглибшим знавцем гуцульського життя «з середини» виглядав мені польський письменник Станіслав Вінценз, котрий народився і виріс на Гуцульщині і до якої повернувся після навчання у головних містах Австрії, Польщі і Галичини. І хоч він теж писав так, як освіченим мешканцям міста оповідають якусь цікавинку про «дикі» місця, людей і їх вірування, все ж звучав найбільш правдоподібно і виглядав найбільш переконливо. Поки не з`явився дослівно з-під землі рукопис «Діда Иванчіка» через 63 роки після дебюту Вінцензового «На високій полонині».
І ось нарешті мені до рук потрапив текст, в якому автор писав про своє – про те, що цікаво самим гуцулам і що важливо передусім для гуцулів. Писав мовою гуцулів, із тим властивим їм почуттям гумору і в межах їхнього неписаного етичного кодексу. А ще я отримав відповідь на запитання, яке мене мучило багато років: «Ну, звідки у гуцулів таке почуття гідності, якого не знає жоден інший етнос в Україні сущий?». Рідко коли траплялося, щоб історія автора книги, історія книги і її зміст викликали у мене таке відчуття екстазу.
***
Однак «Дідо Иванчік» - це та книга, для прочитання якої потрібно теж мати під рукою хороший гуцульський словник. Про це мене чесно попередили ще у Косові. Коли я простягнув гроші немолодій продавщиці у книгарні при Краєзнавчому музеєві, вона підкреслено здивовано глянула на мене і всупереч всім законам маркетингу попередила: «Та й нащо вам, пане, цеї книжки? Я все життя тут прожила і то зрозумію не більше як дві третини слів, що тут написані».
Я не зрозумів ще більше, мабуть – половини слів, та все ж читав всю дорогу до Львова, роблячи паузи лише на час рішучого протесту мого слабосилого вестибулярного апарату.
У перервах між читанням мій вираз обличчя, мабуть, висловлював таке загадкове задоволення, що у деяких пасажирів це викликало тривожну підозру, чи я раптом не читаю щось сороміцьке, або й, боронь Боже, чи не розглядаю у публічному місці еротичні картинки. Мушу визнати, що моє задоволення від «Діда Иванчіка» справді було близьке до цього.
Нині ніхто не може впевнено сказати, як сформувалася мова гуцулів. Наявність у ній руських, румунських, угорських, волоських, польських та ін. слів тільки заплутують справу і викликають часом досить гострі лінгвістичні дискусії. У книзі Шекерика-Доникового, як зазначає анотація, «збережено особливості його мови, правопису та пунктуації». Завдяки цьому відбувається символічна десовєтизація, а також і деукраїнізація мови гуцулів, відпадають ті пізніші нашарування (яких не застав автор роману), які спотворювали не тільки мову, але й загальний образ цього особливого народу.
Адже можна сміливо сказати, що в мові народу теж закладений його етичний кодекс. Як до кого звертаються герої книги, як жартують чи проклинають, як окреслюють любов чи ненависть, як говорять про смерть чи народження тощо – з усього цього читач розуміє, як вони ставляться до природи, до людей, до Бога. «Закрий нас вид … людского сорому, дурного розуму, вид панскої ниволі» - просить у своїх молитвах солідний ґазда. «Треба си було йиму виддєчіти, бо чєсть чєсти хочєт» - перепереконаний гоноровий гуцул.
Але крім добре переданої мови гуцулів, вартісним елементом книги є й мова самого автора, його письменницький стиль. Особливої уваги заслуговують описи природи й людей, їхні словесні характеристики. Наприклад: «Дарадуда, старий, жвавий, костистий дідо, з просивим, чорним, розкудовчіним волосєм на голові, поганого позиру чоловік, занюрений, похмурений поганин, з широкими, єк штола, грудьми…». У деяких описах Шекерик-Доників, здається, спеціально використовує такий набір специфічних гуцульських слів, що його й тоді, мабуть, годі було зрозуміти, не те що тепер. Про свою бабу автор роману писав так: «Уна була флудовата, видгониста, офуклива та страшно видтиначька жінка». Тільки один з чотирьох епітетів вдалося мені відшукати в монументальній праці «Гуцульські світи. Лексикон», підготованій і виданій нещодавно групою дослідниць з Інституту українознавства ім. Крипякевича НАНУ, під керівництвом Наталії Хобзей.
Наступним важливим елементом оповіді є м`яка іронія й самоіронія автора: «Ми оба з дідом так упрємо сокотили тих Довбушевих скарбів, шо смих були посиніли из студени, єк афини, але однако нічьо смих не виділи».
***
Дочитавши книгу до кінця, я відчув те рідкісне і таке приємне відчуття недоситу. Мені не хотілося прощатися з тим захопливим і прекрасним світом, у якому жив Иванчік Лупайлюк. Світом містифікованої реальності, котрий на відміну від повністю вигаданих історій, здається тим більш таємничим, чим більш є знайомим. Адже людина, якій довелося побути хоч мить на самоті в густому карпатському лісі, швидше повірить у спокусниць «лісних», ніж людина, яка про це тільки читала в книжках, чи бачила «містичні» програми по телевізору.
Книжка Шекерика-Доникового повертає нас у чарівний світ. Вириває з фантастично-пригодницького простору Гаррі Потера чи Володаря кілець і переносить у рідний контекст. Світ, в якому поміж знаних нам краєвидів – розлогих полонин і гірських вершин - живуть невидимі нам Градовий цар і Архиюда, мольфарі і чередінниці, почінавники і нявки, поважні духи предків і небезпечні душі грішників.
Разом з ними гуцули працюють і відпочивають, святкують і набуваються, хворіють і вмирають. За їхніми заповітами і за їхніми правилами, що значною мірою збереглися в гуцульських календарях й по нині. Риздво, Стріченє, Благовіщінє, Великдень, Обрітеніє – кожне з цих та інших релігійних свят має у гуцулів своє таємне значення, етос і ритуали, з якими не завжди б погодилася християнська церква. А також можемо там знайти сліди практично загубленого світу давніх гуцульських святкових днів – Теплого Олекси, Дідівної суботи, Розийгрів, Рахманського Великодня.
Для героїв Шекерика-Доникового будні дні теж мали своє особливе значення і призначення: «Понедівнок, то Божий поратівнок…. Дівки й леґіні держєт понедівнок за долю… У вивторок так само є добре зачінати хоть-йку роботу робити… Середа, то божка. У середу ни можна давати з дому бідному за простибіг скороми… Четвер, то скоромна днина й добра днина у тижни….».
Коли гуцули дотримувались усіх цих правил і заповітів предків, тоді вони були велетами.
«Ходічі у місто, велет не барився. З Чьорногори ступив раз на Скупову, другий раз на Синиці, третий раз на Писаний Камінь, чєтвертий раз на Сокільський. А п’єтий раз уже ступив ногов у Кутах серед ринку».
Але вже навіть сучасники «Діда Иванчіка» почали забувати, як були велетами, перестали згадувати про старовіцькі порядки. Иванчік Лупайлюк був одним з тих, хто не забув і ніс мов знамено, а водночас і як хрест, правду і віру старовіку: «Сонце – то наш Бог».
Ну і, звичайно ж, авторові «Діда Иванчіка» не вдалось би втримати уваги читача такого об`ємного твору на самих лише майстерних описах чи старовіцьких переказах, якби він не зумів додати своєму творові певної драматургічної гостросюжетності. Розповідь ведеться за трьома основними сюжетними лініями, які структурують текст і приковують увагу читача.
Перша лінія – це непрості взаємини між рівними за гідністю й амбіціями ґаздами: Шкиндею і Иванчіком. Конкуренція між двома «альфа-самцями» за першість у стрілецтві, за головніше місце в суспільній єрархії, що переростає у ворожнечу не на життя а на смерть. Не зважаючи на сусідство господарств і те, що рідна сестра Шкинді була дружиною Иванчіка.
Друга – це любовна історія. Нелюба дружина, жадана та недосяжна Марічка-любаска і «лісна», котра приходить до мужчин, котрі мучаться від нереалізованої закоханості і нікому про це не говорять.
Третя – містичний двобій між мольфарами Олексієм з Плоскої і Процем Дарадудою. Де об’єктом, чи то «місцем» двобою є власне Иванчік Лупайлюк. Тут на сцену виходять вже персонажі із потойбіччя.
Всі три лінії перетинаються, створюючи картину неймовірно цікавого і захопливого різноманіття оповіді.
***
Окремо варто відзначити цінність цієї книги як різновиду документалістики свого часу. Використані топоніми, описані історичні події, згадані у книзі старі і знані роди, як ті ж Шкинді чи Костюки, що існують до нині, не тільки додають оповіді вірогідності, а авторові - підтвердження доброї поінформованості, але й являють собою цінні вказівки для сучасних дослідників Гуцульщини.
Те саме можна сказати і про використані автором етнографічні дані, які демонструють аж надто виразно наліт псевдоетнографізму радянської доби, а також «останньомоскальські» зловживання сучасних українських творців глупими і некоректними стереотипами на теми гуцулів.
«Дідо Иванчік» фактично забиває останнього цвяха в «кришку гробу» радянських писань про Гуцульщину, вихолощених від ритуально-обрядових елементів життя, від містики, а тому – нині безсенсовних.
Натомість, актуальним залишається питання: хто і як писатиме про гуцулів далі. Адже традиції значною мірою втрачено і спотворено за останні десятиліття.
Спроби поновити правдиві описи цього загадкового і чарівного краю і пост-радянський період поки що виглядають не достатньо переконливо. Книжка уродженки села Розтоки Марії Влад «Стрітенє» є, без сумніву, цікавим і важливим чтивом на цю тематику, але аж ніяк не може зрівнятися з романом «Дідо Иванчік». Не кажучи вже про інших авторів, переважно народжених на Гуцульщині.
Саме тому «Дідо Иванчік» зайняв почесне місце на моїй книжковій полиці, присвяченій «Гуцулії». Втім, з мого примірника цієї книги навряд чи хтось ще скористає. Настільки рясно я розмалював її простим олівцем – сотні підкреслень, десятки знаків запитання.
Запитання, відповіді на які ще треба пошукати тим новим адептам чарівного гуцульського краю, яких, без сумніву, прибуде після прочитання «Діда Иванчіка».
Повернутися назад