» » Пастки патріотизму

Про мене

Публіцист і письменник, полеміст і фейлетоніст, дотепник і мізантроп.
А також – полонофіл, юдофіл, германофіл, панхорватист.
Галицький націоналіст
зі схильністю до українофобії.
Деталей вам краще не знати.

19:04, 02/04/18. Тексти / ЗМІ / УА

Пастки патріотизму

СУЧАСНИЙ СТАН УКРАЇНИ ТА ГІБРИДНА ВІЙНА ВИМАГАЮТЬ ВІД НАС ЧІТКОГО ОКРЕСЛЕННЯ ОСОБИСТОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ. ПОШИРЕНОЮ ІДЕНТИФІКАЦІЄЮ В ОСТАННІ РОКИ СТАВ ПАТРІОТИЗМ. АЛЕ АВТЕНТИЧНІСТЬ ТОГО, ЩО ДУЖЕ ПОПУЛЯРНЕ, НЕРІДКО ВИКЛИКАЄ СУМНІВИ. ДО ТОГО Ж В НАШОМУ ЄВРОПЕЙСЬКОМУ РЕГІОНІ (ТА Й НЕ ТІЛЬКИ) ЗРОСТАЄ НАЦІОНАЛІЗМ, ЧАСТО ЗАКАМУФЛЬОВАНИЙ ПІД ПАТРІОТИЗМ. ЯК ЖЕ ЗАЛИШАТИСЬ ПАТРІОТОМ І НЕ ПОТРАПИТИ В ЦІ ПАСТКИ?
Патріотизм може бути інтуїтивним і декларативним. Простіше кажучи, одні люди люблять свій край, але не говорять про це і не вміють пояснити, за що саме. Інші ж – активно декларують свою любов до батьківщини, але їхні пояснення доволі непереконливі, а вчинки й зовсім свідчать про інше. Не менше проблем і з самим окресленням цього явища.
У визначенні поняття “патріотизм” між різними народами виникають непорозуміння. Загальне сприйняття патріотизму для всіх спільне – любов до батьківщини. Однак й тут є розбіжності з ототожненням поняття “батьківщина”. Ні в мовах наших найближчих сусідів, ані в “мові міжнародного спілкування” це слово не позначає “державу”. Щоправда у російській все ж фігурує “страна”, що можна так потрактувати. Але тільки в українській мові батьківщина – це “особливе емоційне переживання своєї приналежності до країни і свого громадянства”, під чим очевидно мається на увазі держава.
До того ж поняття патріотизму передбачає й любов до свого народу. А хто він, цей “свій” народ? Живе тільки “на своїй Богом даній землі” чи й у еміграції? Розмовляє тільки державною чи й тією, що частина бійців ЗСУ в окопах на Донбасі? Тільки той, що підтримує владу, чи той, що опозицію? Той, що за непорушні сімейні цінності, чи за гендерну справедливість? Питань багато, але на них потрібно знайти відповіді, бо інакше можна потрапити в пастку націоналізму чи ксенофобії.

ПАТРІОТИЗМ І ПРОВІНЦІЙНІСТЬ

Патріотизм є не передумовою світопізнання, а кінцевим результатом його первинного етапу. Після народження людина починає пізнавати життя через найближче оточення: мама-тато, бабці-дідусі, сестри-брати, сусіди з вулиці, друзі з подвір’я, особи протилежної статі в період статевого дозрівання й стосунки між людьми на етапі первісної соціалізації. А також – краєвиди, клімат, ритуали, кухня тощо. Якщо все це новій людині подобається, то вона це починає любити, а те, що вона любить, асоціюється їй з найближчим оточенням, тобто з місцем народження і проживання батьків – “мазерленд”, “патріа”. Так людина стає патріотом.
Випробування патріотизму починається, коли людина виходить за межі свого оточення: зустрічається з системою примусу (державою) – податками, армією, школою тощо; та з людьми з інших країн або рас, націй, культур, релігій. Тоді, порівнюючи себе з іншими, людина може з’ясувати, що їй немає чим пишатися, чого пропонувати, чим здивувати. Відтак гордість доведеться сховати, залишиться тільки любов. Не декларативна: її ховають для себе. Це неприємно визнавати, але саме так доводиться робити, щоб бути відкритою до світу людиною, яка може збудувати себе, щоб згодом допомогти своїй батьківщині.
Інакше – це замикання в собі, самоізоляція, провінційність. Хосе Ортега-і-Гассет писав про це так: “Провінціал не усвідомлює, що дивиться на світ з далекої від центру позиції. Він навпаки вважає, що перебуває в центрі світу і судить про все, немов його бачення центральне. Звідси гідна жалю зарозумілість, що обертається комічністю”. Отже, важливо зуміти залишитись патріотом і не потрапити в пастку комічності.

ПАТРІОТИЗМ І ДЕРЖАВА

Усі державні діячі, мабуть, хотіли б, щоб почуття патріотизму у їхніх громадян базувалося на лояльності до країни. Там, де існує політична нація, з цим легше; а де править авторитаризм – зовсім легко, принаймні про людське око. Найважче там, де ще ні держава не розвинена, ні нація не сформована – в таких країнах співіснують кілька (або й кілька десятків) патріотизмів, часто не сполучених між собою. І переважно так трапляється, що коли одні патріоти є лояльними до влади, то інші – ворожими. На цьому в Україні вибудовувалося протистояння Схід-Захід, Європа-Росія, українська-російська мова, майдани-антимайдани. А тепер – анексія Криму і АТО на Донбасі.
Риторика влади проста: хто за нас – той патріот, а хто проти – кремлівський агент, терорист-найманець тощо. Чи справді так? Чи корупцію, некомпетентність, хабарництво, безкарність, злодійство не можна критикувати і поборювати, бо це непатріотично?
Патріотизм громадян – це не справа влади, на відміну від якісних державних послуг, справної системи управління, ефективних засобів контролю, міцної економіки, безпеки тощо. Все це будується не на патріотизмі. Він, звичайно ж, може бути в цій справі помічним, але не основним. Щоб не потрапити в ідеологічну пастку, треба пам’ятати, що батьківщина вічна, а держави – минущі.

ПАТРІОТИЗМ І ЦЕРКВА

Загалом, про вічність мала б розповідати Церква, але й вона, здається, потрапила в пастку. А може й сама стала пасткою? Зрозуміло, що священики чи активісти “двадцяток” теж є “тваринами соціальними” і, мабуть, патріотами. Але ж як на каплицях, біля скульптур Ісуса чи Богородиці можуть з’являтись червоно-чорні прапори чи політичні гасла? Чи місце в церквах портретам суперечливих “героїв”? Чи в своїх проповідях священики не профанують саму ідею християнства, коли промовляють з “вузькопатріотичних” позицій? Хіба “слуга Божий” може більше перейматися державою, ніж Царством небесним?
У нас може. І зовсім не від нині, не від Криму і Донбасу. На підтвердження цього – цитата зі спогадів блаженного священномученика, колишнього єпископа Станиславівського Григорія Хомишина: “І до того зачало доходити, що у нас цінення, пошана і почесть зачала віддаватися не як священикам, як слугам Христовим і завідателям Божих таїнств, як сего домагається св. апостол Павло, але як діячам національним, політичним, як директорам кооператив, касієрам, бухгалтерам, крамарам, купцям у світських установах… З такими “ідейними” священиками Церква мусить занепасти, а з Церквою й нарід…”.
Це було написано ще до закінчення Другої світової, але ми можемо провести аналогії з сьогоденням: батюшки на дорожезних машинах в бідних парафіях, батюшки-рєшали з владою і з “авторитетами”, батюшки-активісти з войовничим поглядом, а нерідко й у камуфляжах. Чи такий отчик насправді викликає повагу у свої парафіян, чи зміцнює їхнє почуття любові до батьківщини?
Отже, патріотом бути можна і потрібно. Не можна тільки потрапляти в пастки, щоб не перетворитися на смішного провінціала чи жалюгідну жертву ідеологічних шахраїв.

  • FaceBook коментарі