» » Століття поразок

Про мене

Публіцист і письменник, полеміст і фейлетоніст, дотепник і мізантроп.
А також – полонофіл, юдофіл, германофіл, панхорватист.
Галицький націоналіст
зі схильністю до українофобії.
Деталей вам краще не знати.

12:03, 12/03/18. Тексти / УА

Століття поразок

До 1991 року Україна була симпатичною ілюзією, котра звела на манівці не одне покоління. Вона була світлою мрією пригнобленого народу. Її оспівували, як напів-міфічний край легендарних героїв, і неписьменні селяни, що подумки втікали туди від панщини; і сентиментальні пани, які у своїх фантазіях втікали до неї від феодальної туги та перенасичення буденщиною панування. І так було аж поки «проект Україна» не став державою Україна.
Однак держава ця зовсім не схожа на мрію – ні селянську, ні панську. Не зважаючи на бажання всіх політичних еліт періоду незалежності довести протилежне. Всі ці «паради переможців», публічні пишання найбільшим «живим» тризубом, вареником чи казаном борщу не здатні прикрити собою картини тотальної вбогості і розпачу. Скільки б ми не хвалили своїх героїв, історії не перепишеш – вони всі програли. Історія боротьби за Україну – це історія поразок.
Вже перші спроби творення української держави у 1917-1921 роках показали, що справа ця не буде легкою. Судячи з історичної, а не пропагандистської літератури, головною причиною невдалого державотворення того періоду був факт, що нова держава не надто й була потрібною більшості населення тих теренів, які зараз творять Україну.
Частині тодішніх малоросів було не зрозуміло, для чого вона потрібна взагалі, адже існувала ж своя держава – Російська імперія. Не ідеальна, звісно, але тоді більшість простих людей і не думала категоріями: свободи-рівності-братства. «А в німців простій людині, що краще»?
Натомість, у тієї частини, яка начебто й розуміла, для чого потрібна своя держава, були різні погляди на те, якою вона повинна бути – народною? панською? козацькою? Аристократи малоросійського походження, типу Безбородьків, теж мали свою державу – Російську імперію – де вони часто перебували на перших ролях.
Тому іншої держави найбільше хотіли передусім представники збіднілої шляхти, типу Драгоманових, чи розбагатілих кріпаків, типу Терещенків. Малочисельна українська інтелігенція, яка перебували в царській Росії на якихось третіх ролях, могла мріяти про державу, у якій була б на перших. Неможливо в Росії, то - давай Україну! Тобто хотіли стати різновидом українського пана над своїми українськими мужиками, навіть у рамках царської Росії.
Малоросійські ж робітники і селяни, мабуть, теж хотіли іншої держави – більш справедливої, але не в національному розумінні, а в соціальному – робітничо-селянської (може ще й козацької) держави без панів, хоч чужих, хоч «своїх». Ось через те вони й не хотіли вмирати за державу для інших панів – українських. Тому ця так звана «національно-визвольна боротьба українського народу» перетворилася в результаті на те, що узагальнено можна б назвати «махновщиною».
З іншого ж краю так званих «етнічних українських територій» свою боротьбу програли галичани. Галичина - це взагалі болюче місце. Галичина ниє колишнім господарям - європейцям, як стара рана по ампутованій кінцівці, новим же господарям – українцям – муляє, як пекучий наросток у незручному місці. Колись знаний український редактор і журналіст, львів’янин Олександр Кривенко писав : «Галичина свого часу збудила Україну, вона ж не дасть старенькій спокійно жити».
Адже Галичина це те місце, де ще у ХІХ столітті був успішно започаткований проект по перетворенню місцевого руського населення на політичних українців, до реалізації якого особливо долучилися такі відомі «східняки», як Грушевський, Драгоманов чи Донцов. Ця історія триває вже більше, як півтора століття, упродовж якого було зламано не мало доль і пролито багато крові. Міфічна Україна мала б стати для руських людей Галичини, Буковини, Закарпаття, що перебували у приниженому стані, чимось типу нового Ізраїлю. Та все ж, спочатку проект реалізовувався нелегко – українофіли практично до кінця століття мали слабші позиції, ніж старо-русини й русофіли. Та з наближенням світової війни проект «Україна» через протиставлення його до Росії почав бути цікавим і для габсбурґської еліти.
Та коли згодом цей процес зачепив ширші маси місцевого населення, то почав набирати все більш драматичного забарвлення. У Львові українські студенти стріляли в польських цісарсько-королівських чиновників, польські студенти стріляли в українських студентів. При розпаді Австро-Угорщини поляки й українці взялися за зброю, щоб поборотися за Львів і Галичину. Внаслідок чого політично й мілітарно програли тільки свідомі українці, а від переслідувань і ворожого ставлення постраждали всі русини.
Тоді ж вперше галицькі українці пішли зі зброєю на велику Україну, щоб загубитися в тамтешніх політичних реаліях – то вони воювали проти більшовиків і царських військ як УГА, то боролися на боці «червоних» вже як ЧУГА. Але в результаті всі програли від тифу, голоду та інших нещасть.
Результатом визвольних змагань того періоду в Галичині стало жорстоке і часто безглузде протистояння між польською владою та українським населенням. А потім ще були дискримінації на національній-мовній-релігійній основі, каральні пацифікації й репресії політичних та громадських діячів. Ну і терористична діяльність Організації українських націоналістів. Так тривало, аж поки у 1939 році не прийшли перші «совєти».
А прийшли вони з боку Української Радянської Соціалістичної Республіки, котра з’явилася внаслідок невдалих визвольних змагань «незалежників-наддніпрянців», узагальнено званих «петлюрівцями». Прийшла разом зі «спеціалістами зі сходу» - у значній масі етнічними українцями.
І хоч можна сказати, що фіктивно-незалежна УРСР за аналогією з морською свинкою не мала нічого спільного ні з робітничо-селянською, ні з українською, все ж доведеться визнати, що таке окреслення було б публіцистичним перебільшенням. Бо ніколи до того робітничо-селянський український люд не мав стільки привілеїв, як за радянської влади. Інша справа, якою була їх ціна і наслідки. Та наскільки б фіктивною державою не була УРСР, вона все ж мала зовнішні атрибути – прапор, офіційну мову, назву, закони, адміністративні кордони. І нехай ці кордони не збігалися з мареннями націонал-утопістів, а були скроєні тов. Сталіним і Хрущовим, саме вони стали основою для визначення меж майбутньої незалежної України.
Але тут не про це, а про першу в історії формальну українську державу, існування якої теж, хоч і через декілька десятиліть, завершилося поразкою.
А потім ще була Друга війна. Мільйони українців у рядах Червоної армії і НКВД, та радянських партизанських загонів. Тисячі ж західних українців (і не тільки) – в ОУН і УПА, у Вермахті і в допоміжній поліції. Безперспективний героїзм і безсенсовний тероризм проти мирного населення, колаборація і карикатурне «відновлення державності» у Львові на «бальконі», «волинська різня» і «одветові» акції АКа в українських селах.
А результат? На кілька десятиліть, тепер вже від Бугу до Донця, як казав Роман Віктюк: «За вікном совєцька власть».
Нині багато-хто представляє ці роки, як період невтомної боротьби українського народу за свою державу. Брехня. Було кілька десятків дисидентів та ще кілька сотень їхніх родичів, друзів, соратників. І все це на фоні 50-мільйонів радянських українців, в цілому задоволених своїм життям у найщасливішій державі робітників і селян. Хто тоді жив, той пам’ятає. Були, мабуть, і такі, що вдавалися часом до прихованої ідеалізації минулого і безнадійних мрій про майбутнє. Насправді ж, думали навіть не про майбутнє, а про те «як могло би бути, якби…».
Навіть незалежна Україна виникла не внаслідок боротьби, а внаслідок збанкрутіння радянської ідеології разом з економікою СРСР. Але нині існування незалежної української держави, не зважаючи на її стан – це факт. Тому тепер потрібно думати, як зробити з цієї «дещо випадкової» держави оту «країну мрій».
А для цього зовсім недостатньо вдавати бажані успіхи за дійсність і величати «героїв» та «перемоги», яких не було. Більш корисним було б вивчити свої поразки – їх причини і обставини - чесно проаналізувати, зробити правильні висновки і реально оцінити нинішню ситуацію. Без цього рух вперед є неможливим.

  • FaceBook коментарі