» » Галицький ліберал у пошуках «своєї» Церкви

Про мене

Публіцист і письменник, полеміст і фейлетоніст, дотепник і мізантроп.
А також – полонофіл, юдофіл, германофіл, панхорватист.
Галицький націоналіст
зі схильністю до українофобії.
Деталей вам краще не знати.

16:02, 27/02/18. Тексти / УА

Галицький ліберал у пошуках «своєї» Церкви

Я люблю анекдоти про священиків. Улюблений звучить так: «На порожній швидкісній трасі в спекотний вихідний день стоїть і нудиться патруль Дорожньої поліції. В його напрямку на величезній швидкості мчить іномарка з затемненими шибками. На знак патрульних авто з писком шин і довгим гальмівним шляхом затримується за кільканадцять метрів від них. Один з них залишається коли своєї машини, а інший підходить до водія і зі здивуванням бачить за кермом священика в рясі та ще й із загіпсованою однією рукою. – Отче, чого ви так женете? – питає патрульний. – Та ти розумієш, - починає виправдовуватися водій, - там в одному селі весілля, в іншому похорон, в третьому хрестини. І скрізь треба встигнути. Я і так весь час поспішаю, от бачиш зранку послизнувся в джакузі, впав і руку собі зламав.
Спантеличений патрульний відпускає священика і повертається до напарника. На запитання, чому не оштрафував, переповідає історію почуту від батюшки. Напарник вислухавши зі зрозумінням все ж поцікавився – а що таке джакузі? – А я звідки знаю? Я що до церкви ходжу?».
Це анекдот про мене, про моє покоління і середовище, у якому я сформувався. Більшість з нас в силу традиції залишаються лояльними до інституту Церкви, але до храмів не вчащають. Культурно і традиційно ми вважаємо себе греко-католиками, але не практикуючими, не воцерковленими. Люди воцерковлені називають таких «недовірками», але помиляються, бо їм йдеться не про якість нашої віри, а про ступінь ангажованості у житті церковної спільноти. Ми ж якраз добре розділяємо поняття віри і Церкви. Церква є для нас важливим суспільним інститутом, який повинен опікуватися чистотою душі людини так само, як держава повинна опікуватися її безпекою, школа – її розумом, а громадянське суспільство – її свободою і мораллю.
Для нас, галичан-уніатів, ГКЦ має особливе значення. За трьохсотлітню історію нашого возз’єднання з Римом саме Греко-католицька церква відігравала для нашого народу основну роль: і духовного наставника, і народного вчителя, і національної еліти, і хранителя традицій. З усіма, зрозуміло, плюсами і мінусами такої тотальної опіки.
Для мого покоління відновлення в Україні легальної діяльності Греко-католицької церкви стало великим актом справедливості, яких, на жаль,небагато відбулося в інших сферах суспільного життя. Кожен з тих, хто народився і виростав у радянські часи, має свою історію усвідомлення себе уніатом – втаємничення, тобто пізнання таємниці про іншу, заборонену Церкву, до якої належали наші предки.
Так виникало відчуття причетності до якоїсь загадкової «нашої церкви», що відповідно кидало тінь на існуючу легально церкву, як на ніби не цілком «нашу».
Втаємничення і усвідомлення причетності не могли не привести до третьої складової – почуття відповідальності за свою Церкву, яке почало чітко викристалізовуватися в процесі виходу ГКЦ з підпілля. Кожна громада, що заявляла про своє повернення «в лоно Католицької церкви», кожен відвойований для ГКЦ храм, ми сприймали буквально зі сльозами радості на очах – не кожному поколінню дано переживати миті тріумфу історичної справедливості.
Однак, ейфорія ця була затьмарена початком міжконфесійної боротьби за храми, що стало для багатьох з нас неприємним сюрпризом. Мислячи себе як один народ, що вірить «в одного Бога», ми якось не брали до уваги, що структура віруючого населення Західної України за радянські роки суттєво змінилася. Радянська влада репресувала сотні тисяч греко-католиків, а їхні місця у суспільстві, а часто і їхні житла зайняли прибульці чи з-за Збруча, чи й з-за Бугу – примусово виселені зі східної Польщі - русини з Лемківщини, Надсяння і Підляшшя. І одні, й інші, якщо були людьми релігійними, то ототожнювали себе у більшості з православ’ям. Саме між ними і «місцевими» розгорілися головні бої у «міжконфесійній війні» 80-90-х років ХХ століття.
Це був болючий урок. З одного боку ми розуміли, що по обидва боки «барикад» були наші люди – це не були ні «московські зайди», ні «кремлівські агенти». Багато з них були людьми, так само репресованими комуністичною владою, як і родовиті галичани. З іншого боку, у цих процесах не можна було проігнорувати участі в розпалюванні боротьби Російської православної церкви. Лемент на весь світ, що «уніати силою забирають православні храми», обурював нас і ображав, адже це були церкви, збудовані коштом і руками наших предків, тож ми це трактували виключно, як повернення нашої законної спадщини. І власне це відчуття кривди, якої завдала нам Православна церква – спочатку шляхом ліквідації ГКЦ і безсоромним привласненням наших храмів, а потім шляхом розпалювання міжконфесійної ворожнечі і нинішніми спекуляціями навколо «відібраних православних храмів на Західній Україні» - роблять багатьох з нас радикально налаштованими проти православ’я. Не виключаю, що у разі якоїсь форми об’єднання ГКЦ з православними Церквами в рамках створення так званої «помісної», чимало греко-католиків перейшли б до римо-католицької чи й котроїсь з протестантських Церков. Для багатьох з нас – це вже не справа «традиції», а справа принципу.
Звичайно ж, відчуття ворожості викликає у нас передусім Російська православна церква, тоді як українські православні Церкви викликають швидше недовіру. Недовіра ця випливає по-перше із незрозумілого статусу цих Церков, а по-друге із «якості віри» їхніх прихильників – чи чимось відрізняється український православний від російського, окрім національно-мовних суперечностей?
Але стосунок до православних – це тільки одна, «зовнішня» проблема. Є й внутрішні. В Галичині за останні роки стрімко зріс кількісний показник релігійних практик – церкви переповнені на святкових і недільних богослужіннях, у перших рядах заслужених парафіян рідко обходиться без представників місцевої влади чи місцевих депутатів ВР, бізнесменів та різноманітних «професійних патріотів»; пересічна людина демонстративно хреститься, проходячи повз храм, не зважаючи на те, до якої конфесії вінналежить і взагалі чи він функціонує як «Божий дім». Зросли теж кількість, добробут і освітній рівень греко-католицького кліру. ГКЦ вже має свою еліту – освічену, яка пройшла навчання в європейських чи американських католицьких навчальних закладах,і впливову, без якої майже не обходяться жодні офіційні заходи місцевої влади і політикуму, принаймні в Галичині. Але поряд із все ще недостатньо чисельною уніатською елітою існує досить чисельна уніатська темнота, основу якої становлять як пересічні парафіяни, так і їхні парохи. І цивілізаційна прірва між цими двома групами, на жаль, не зменшується.
Уніатська темнота, скажімо собі чесно, є ксенофобською і антисемітською, її націоналізм гармонійно поєднується з антилібералізмом, а якість її віри викликає сумнів у кожної цивілізованої людини.
І це недобре. Бо світ щораз більше глобалізується і ставить щораз важчі виклики перед традиційними, консервативними спільнотами – національними чи релігійними. Спільноти, які не зуміють відповісти на ці виклики, приречені на марґіналізацію чи навіть на зникнення. Пізнання світу, прийняття його таким, яким він є, тобто – анти-ксенофобія – є однією з обов’язкових умов виживання. Щоб будувати плани на майбутнє, ми мусимо поглянути на світ із трохи ширшої перспективи, ніж у межах Львів-Київ чи Москва-Варшава. Для початку потрібно зрозуміти, що на схід від Росії знаходиться і напирає на нас великий світ Азії з його релігіями, про які ми не маємо поняття, а на захід від Польщі – щораз активніший світ ісламу, зневажливе ставлення до якого може нам погано прислужитися у майбутньому. Якщо ми не маємо відповіді, на чийому боці бути в ісламсько-юдейському протистоянні навколо Ізраїлю, то ми не розуміємо ваги власної приналежності до юдео-християнської цивілізації, а це означає, що ми не зовсім орієнтуємося в нашому минулому і не маємо ідей щодо нашого майбутнього.
Гадаю, що відповісти на ці виклики ми зможемо тільки тоді, коли наше розуміння Бога буде вищим від канонів релігійної приналежності. А для цього всі ми повинні повернути собі Бога на п’єдестал, вищий від конфесійної тотожності. І буде великим успіхом, якщо при цьому нам вдасться відвести Йому належне місце не тільки в наших серцях, але і в «наших» храмах.

  • FaceBook коментарі