» » МАРТІН ПОЛЛАК ПРО ЕРОЗІЮ ДЕМОКРАТІЇ

Про мене

Публіцист і письменник, полеміст і фейлетоніст, дотепник і мізантроп.
А також – полонофіл, юдофіл, германофіл, панхорватист.
Галицький націоналіст
зі схильністю до українофобії.
Деталей вам краще не знати.

22:02, 16/02/18. Тексти / ЗМІ / УА

МАРТІН ПОЛЛАК ПРО ЕРОЗІЮ ДЕМОКРАТІЇ

  • Текст
МАРТІН ПОЛЛАК – ВІДОМИЙ АВСТРІЙСЬКИЙ ІСТОРИК І ПУБЛІЦИСТ, ПРАЦЮЄ НАД ДОСЛІДЖЕННЯМ ІСТОРІЇ СХІДНОЇ ЄВРОПИ, ЗОКРЕМА ПОЛЬЩІ ТА ГАЛИЧИНИ. МИНУЛОГО РОКУ В ЧЕРНІВЦЯХ ВИЙШЛА ЙОГО КНИЖКА “ДО ГАЛИЧИНИ”, ОДНАК У СВІТІ ВІН БІЛЬШ ВІДОМИЙ ЗА ПРАЦЯМИ “ЦІСАР АМЕРИКИ” ТА “СМЕРТЬ У БУНКЕРІ”. ТВОРЧІСТЬ МАРТІНА ПОЛЛАКА ВІДЗНАЧЕНА НИЗКОЮ ПРЕМІЙ, ЗОКРЕМА НАГОРОДОЮ “ДІАЛОГУ”, ЯКУ ПРИСУДЖУЄ ЖУРІ СПІЛКИ ПОЛЬСЬКО-НІМЕЦЬКИХ НЕУРЯДОВИХ ОРГАНІЗАЦІЙ. НА ВРУЧЕННІ НАГОРОДИ МАРТІН ПОЛЛАК ВИГОЛОСИВ ПРОМОВУ, В ОСНОВУ ЯКОЇ ЛЯГЛО ЗАНЕПОКОЄННЯ НАСТУПОМ РАДИКАЛЬНИХ ТЕНДЕНЦІЙ НА ЄВРОПЕЙСЬКУ ДЕМОКРАТІЮ.
У СТАТТІ НАВЕДЕНО НАЙВАЖЛИВІШІ ФРАГМЕНТИ ВИСТУПУ ПОЛЛАКА, ПОВНУ ВЕРСІЮ ЯКОГО НАДРУКУВАВ ПОЛЬСЬКО-НІМЕЦЬКИЙ ЩОМІСЯЧНИК “DIALOG” У №122 (04/2017-2018).
“Отже, у моєму Bocksdorf все добре. У мене теж.
Але щойно я зручно примощуся біля мого каміна, у якому nota bene я палю дровами зі Словенії, переважно грабом, мене починають охоплювати сумніви. Чим далі, тим частіше. Чи я маю право бути задоволеним? Чи я собі не нав’язую його? Чи не ховаю голову у пісок, не закриваю очей, не затикаю вух від реальності, яка зовсім не видається такою приязною і рожевою, як би я цього хотів?
Я не маю на увазі тут старості…. Є й інші причини для сумнівів, котрі іноді цілими днями вганяють мене у похмурий настрій, глибоке пригнічення і відчуття безсилля. Це політична ситуація в Австрії, Польщі й усій Європі, а також поза нею, не дозволяє мені сповна втішатися життям у Bocksdorf. Великі надії, які ми пов’язували з історичними змінами і переломом, символом якого став 1989 рік, поступилися місцем протверезінню й навіть глибокому розчаруванню. У цілій Європі і поза нею ми бачимо тепер різкий зріст реакційних, антиліберальних, націоналістичних настроїв, які загрожують здобуткам 1989-го року. Росія Путіна і Америка Трампа відіграють у цьому, не зважаючи на всі знані відмінності, фатальну, піонерську роль. У Східній Європі зерна антилібералізму і націоналізму, а також популізму, що йде з ними нога в ногу, впали на особливо вдячний ґрунт, що можна побачити в Угорщині та Польщі.
І не видно жодних тенденцій до зміни цього тренду, навпаки – ерозія і послаблення ліберальної демократії розвиваються, здається, щораз швидше і радикальніше. Замість “глобального громадянського суспільства” (Мері Калдор) бачимо “глобальний зріст популістських націоналізмів”, як пише у своїй праці на тему ситуації після 1989 року Жак Рупнік, французький політолог, в минулому радник президента Вацлава Гавела. Він констатує можливість їхнього повернення до Центральної Європи, але цього разу у новій “антиліберальній постаті”.
Тоді, коли проєвропейські еліти відступають, антиєвропейські рухи швидко набирають сили, зокрема й у країнах із глибоко закоріненими демократичними традиціями. Звідусіль долинають заклики до влади сильної руки, вимоги сильної держави, сильного лідера, котрий так довго буде ослабляти незручні демократичні інститути, аж поки від них залишиться тільки назва: немов порожні, безсилі оболонки. Путін і Ердоґан показали, як це робиться. І їхні методи знаходять послідовників. Непристойним і геть перверсійним видається те, що Путін знаходить в багатьох європейських країнах палких прихильників, своїх ретельних учнів. Зокрема й у моїй рідній Австрії…
Ерозія демократії посилиться і пришвидшиться за допомогою інших зовнішніх чинників, таких як криза біженців і тероризм, що для власних цілей використовують праві популісти та фундаменталістичні шовіністи, які прагнуть постійно підживлювати недовіру і нові страхи. Недовіру щодо емігрантів і чужих взагалі, щодо тих, які інакше мислять, щодо різних меншин, а також інтелектуалів, особливо ліберальних, щодо ліберальної Європи і нарешті, last but not least – щодо громадянського суспільства у власній країні, яке, на їхню думку, повинно стати недієздатним і маргінальним.
У Росії й Туреччині (якщо залишаємось у Європі) це сталося вже давно, Угорщина вже далеко на цьому шляху. Натомість у Польщі громадянське суспільство, здається, ще не капітулює. Воно не дозволить так легко зіпхнути себе на маргінес. Відвага і рішучість, з якими польське громадянське суспільство щодня виступає на захист ліберальної демократії і її різних інститутів, заслуговують на повагу. Це приклад вартий наслідування. Що призводить до того, що ми, спостерігаючи за подіями ззовні, також несемо відповідальність. Ми повинні запитати у себе, що можемо, що повинні зробити, щоб підтримати наших друзів у Польщі і в Угорщині, щоб активно виявити нашу солідарність з ними.
Тож, що робити? На це питання, звісно ж, немає простої відповіді. У мене також її немає, я знаю лиш одне: нам не можна відмовлятись, не можна боятись і пристосовуватися до цього фатального процесу. В жодному випадку. Не можемо, стинаючи плечами, брати до уваги, що в сусідній країні демонтують демократію (коли прийде наша черга?), що підважується поділ влади в державі. Нам не можна звикати до препарованої згори брехні і ганебних наклепів. І ніколи нам не дозволять звикнути до думки, що “сіра людина”, звичайна сіра людина, як Пьотр Щенсни назвав себе сам, може здійснити в Варшаві публічне самоспалення, щоб у такий спосіб струснути суспільство і схилити його до дії, щоб воно зупинило знищення демократії керівною партією, поки не стане запізно. Остаточного акту протесту, більш радикального, важко собі навіть уявити. До таких відчайдушних вчинків, які є вираженням безсилля, але й неймовірної відваги, нам не можна звикати, цього не можна ні витримати, ні прийняти, ми не можемо їх замовчувати.
Звичка є такою підступною отрутою, яка послаблює думку і деморалізує людей. Коли ми це зрозуміємо, то вже зробимо важливий крок уперед”.
У цьому тексті немає й слова про Україну чи українців, але думаю, що багатьом з нас такий спосіб мислення здається “своїм”, багато хто з нас міг би підписатися під кожним твердженням виступу, в якому фігурує маленьке слово “ми”. Залишається тільки два питання: скільки є в Україні таких “ми”? І чи ці “ми” здатні не тільки вести такий інтелектуальний дискурс, як запропонував Поллак, але й чи здатні спромогтися на згадані ним “дії”?

ДЖЕРЕЛО: http://matrix-info.com/2018/02/16/martin-pollak-pro-eroziyu-demokratiyi/
  • FaceBook коментарі