» » Новий 2018 рік у Ємах (Ч.2)

Про мене

Публіцист і письменник, полеміст і фейлетоніст, дотепник і мізантроп.
А також – полонофіл, юдофіл, германофіл, панхорватист.
Галицький націоналіст
зі схильністю до українофобії.
Деталей вам краще не знати.

19:01, 27/01/18. Літературщина / УА

Новий 2018 рік у Ємах (Ч.2)

  • Текст
Новий 2018 рік у Ємах (Ч.2)

Не пригадую, хто сказав, що ніщо нам так дорого не обходиться, як ілюзії. Щось в цьому є. Побачивши вперше свою нинішню хату в Розтоках і все навколо, я фактично купив певну ілюзію.
Частиною цієї ілюзії був краєвид на іншому березі Черемоша. Там тягнеться невисокий гірський хребет: від перевалу Німчиш десь аж до Усть-Путили. З ґанку, чи як кажуть гуцули – з ґалєрії мого будинку добре видно горб, на якому розкидано, здається три ґаздівства. Одне з них – найромантичніше – розташоване близько до вершечка гори і найкраще проглядається, бо навколо нього немає практично дерев, лиш царина. Попри цю хату, десь із за горба проходить ґрунтова дорога вниз до села Розтоки буковинські, або, як їх називають наші, галицькі розточани - Розтоки волоські.
Особливо гарний цей краєвид восени. Вищі горби висовуються вершечками понад нижчими і туляться до ще вищих. Вкриті мішаним лісом вони виглядають, як родина велетенських бурих ведмедів, що мандрують з боку Вижниці в напрямку Путили. Майже ціла гірська смуга закрита їхніми тілами і лиш на самому хребті просвічуються місцями полонини, скупо вкриті ще останньою вицвіло-зеленою травою.
Вже десять років я милуюся цими краєвидами і вже десять років збираюся якось туди піти: по-перше, щоб глянути, як моя хата і наші Єми виглядають з того боку, а по-друге, аби глянути яка там перспектива за тим хребтом.
10 років – це вже ювілей! Тож, оскільки чергову нагоду піти туди я вже проґавив, то є нагода принаймні осмислити проблему – чого ж я досі не пішов. Йти не так вже й складно: збігти вниз до Черемоша, підвісною кладкою перейти ріку, а далі стежками поміж хати і через лісок вгору та й вгору. За один світловий день встиг би вийти, подивитись, пофоткати, полежати, випити сотку, загризти буженицею, та й завидна повернутися д`хаті.
Але все якось «нема часу»: то комп`ютер взяв з собою, бо щось треба конче зробити до повернення у Львів; то коло хати треба попоратись: граб`є, дрова, прибудова і т.д.; то просто напився. Однак, я знаю, що насправді це відмовки. Бо, коли я чогось справді хочу, то зазвичай роблю це рішуче і послідовно.
От, коли мені захотілося побачити хорватську Адріатику, то я десять днів бовтався у каяку річками і морем, спав у наметах, їв з казанка, випорожнювався під кущиками – тобто робив все те, чого, в принципі, не терплю. Коли мені забаглося поблукати два-три дні вуличками Відня: відвідати усипальницю Габсбурґів, випити кави в кафе Савой, доторкнутися до правдивої сецесії і купити якусь дурничку на «фломаркті» - то я витрясав свої остеохондрози, геморої і подагри в автобусі сімнадцять годин туди і майже стільки ж назад.
Врешті-решт, коли я загорівся ідеєю придбати якусь недорогу нерухомість у Європі, то від задумки до реалізації – продаж квартири у Львові, пошук житла там, купівля і оформлення – не минуло й півтора року.
А тут – десять! Чому? А вся справа в ілюзіях, у які створюють стимули…
Розтіцькі краєвиди насправді розкішні. Але, як сказав устами одного свого героя Сєнкевіч: «Пейзаж – це стан душі». Сам краєвид для мене небагато вартий, якщо він не сповнює, наприклад, зворушливою ностальгією, або не переповнює задоволенням від дня сьогоднішнього, або не манить спокусою осяжного майбутнього, не кличе в дорогу, не обіцяє таємниць.
Споглядаючи острови Ядрана і його прозорі води, я відчуваю спокусу відкривати незнане. Блукаючи цивілізаційною столицею моїх предків, я насолоджуюсь лагідною і естетичною версією минулого, яка в мені підсилює тугу за прекрасним. Зачиняючи за собою двері мого скромного європейського житла, я поринаю у приємну і спокійну приватність.
А тут? Ну, вийду я на той хребет і що побачу? За хребтом – Україна, в той бік я й дивитись не хочу. А обернуся на хату – там бідна моя Галичина і її перлина – Гуцульщина. Знаю, що за цією чудовою картинкою з хаток і царинок, смерек і копиць сіна, струмків і скель, там вже немає місця ні для шляхетної ностальгії, ні для благоговійного спокою, ні для таємничої фантазії. Минуле – це нарікання і біль. Сьогодення – нерви і страх. Майбутнє – взагалі вганяє в депресію.
Отак і виникає почуття втраченої батьківщини.
Але на той горб я все ж якось піду (як дасть Бог). Якщо й не задля краєвидів, то може задля ритуального прощання.
  • FaceBook коментарі