» » Копер

Про мене

Публіцист і письменник, полеміст і фейлетоніст, дотепник і мізантроп.
А також – полонофіл, юдофіл, германофіл, панхорватист.
Галицький націоналіст
зі схильністю до українофобії.
Деталей вам краще не знати.

13:10, 12/10/17. VoP-tours / УА

Копер

Опинитися на початку квітня в першій ночі на вокзалі у словенському Копері – це ще треба вміти.
Я вмію.
Ну і що тут поробиш, коли перший автобус до хорватської Пули о дев`ятій зранку? Прогнозовано поцілувавши клямку вокзалу, котрий відкривається щойно о п`ятій, хоч-не-хоч йду до цілодобового привокзального генделика, заправившись попередньо «Закарпатським» з власного рюкзака, бо ж там дорого. Але теж не сидітимеш, як в залі очікувань, тому – каву і ракію – прошу кельнера.
Ракії нема, є – і кельнер називає якийсь незнаний мені місцевий напій. Окей, кажу я практично без акценту і починаю відчувати, як приємно по жилах розходиться випитий кілька хвилин тому з горла «Закарпатський». Нетверезий, зрештою єдиний, крім мене, клієнт відразу демонструє спостережливість: «Ракія…Серб».
Я проковтую як пілюлю оце «серб» разом з тридцятьма грамами якогось місцевого алкоголю і погружаюсь в невеселі роздуми та підрахунки: «Скільки ще доведеться випити оцього шмурдяку й еспрессо до дев`ятої ранку?». Кава – один євро, шмурдяк – два і пів євро. Щоб скоротати час, розглядаю меню і раптом роблю приємне відкриття: о, тут же є Мальвазія, євро за децу! Це вже інша справа – замість 0,3 шмурдяка можна ж випити 250 бєлєнького. Гроші ті самі, а приємності і проведеного часу значно більше.
Ну от – отак після кількох кав, шмурдяка і кількох порцій Мальвазії (з виходами в туалет, поєднаними із поліровкою «Закарпатським») нарешті настала п`ята ранку. Відкрили вокзал і можна було зайти, як каже українська новомова, до вбиральні. Найстрашнішим місцем там виявилось дзеркало. Після чотирнадцяти годин в авто і чотирьох в генделику дивитися на своє відображення було дослівно боляче. Під очима намішочилося, під-боріддя набундючилося, під-черевина випирає. Гузиця затерпла, суглоби болять – ні тобі рук підійняти, ні поприсідати. Єдиний спосіб – це бродити, як сновида – туда-сюда.
А якщо вже бродити, то чом би не поспацерувати по сонному ще приморському містечку, до центру котрого від вокзалу хвилин з десять ходу. Отже – ходу. Ну, містечко, як містечко. Нас, мандрівників зі стажем важко здивувати. Але з іншого боку, приємних вражень ніколи не буває забагато. І такі приємні враження дає прогулянка по ранковому Коперу. Традиційна для північної Адріатики італійсько-венеційська забудова XVII-ХІХ століть, залишки пізнього середньовіччя, вузькі кручені вулички, симпатичні кам`янички і порт. З шостої ранку починають працювати кав`ярні і пекарні, де можна з`їсти свіжий теплий і ситний бурек. І нарешті отрястися з того, з чим приїхав, і приготуватись до того, за чим приїхав.
Ну от – містечко оглянув, буреком підкріпився, ноги розім`яв – можна повертатись. Вже й квиткову касу відчинили. При касі я перший: єдна карта в єдним смєру за Пулу, молім. Пані в касі співчутливо дивиться на мене і несміливо попереджає: білети, мовляв, є, але автобус касні, бо ґужва на цесті, ючер запізнився на три години – давати? Та давайте, кажу, а що робити, мушу їхати.
І знову чекання. Тепер на автобус, який має відправитися у 9.34, тобто через дві години. Але не відправиться, бо касні. Але і так не відправився б, бо увієк касні – навіть, коли немає ґужви, то тільки приїздить зазвичай коло десятої. Але чекати вже веселіше – ранок, сонечко, якісь дівки повилазили з перших автобусів. Та й взагалі.
Сонце з-над горів гладить лисину, лоскоче неголені щоки, пестить потрійне підборіддя. А в потилицю з боку коперської затоки дує прохолодний вітер. Приємні, але змішані відчуття. Ні, мабуть, все ж – тільки змішані. Щось – якби теплий чай попивалось холодним пивом.
Тож, щораз частіше вдивляюсь в трасу, яка шумним потоком пробігає зовсім поруч. І немає там якоїсь особливої ґужви на тій цесті. Може й автобус буде порівняно вчасно? Сонце все вище, згадую про окуляри – старі довоєнні окуляри в дротяній оправі з дуже темно-синім склом. Оправа відразу вгризається в шкіру на переносиці. І тут раптом транспорт на цесті зникає в темряві, залишається тільки шум. У людей поруч лиця робляться, як афини, якісь аж фіолетові. Міський автобус, який точно був чорно-білим, стає синьо-жовтим. Що це галюніки? Може все-таки не варто було полірувати їхньої Мальвазії нашим «Закарпатським». Ах, це ж окуляри. Тре зняти.
Мабуть, я їх надто раптово зняв, бо наче підводний човен з океану просто на мене в цю мить накотився автобус Трієст-Заґреб. Відходити від шоку довелося вже в автобусі. Зрештою, який там шок? Це ж ціле щастя – нарешті, погойдуючись на автобані, в`їздити поступово у казку. Казку на ім`я – Істрія.

  • FaceBook коментарі