» » ТРИДЦЯТИЛІТТЯ “ПРОРИВУ” НА ЗАХІД (З УКРАЇНОЮ В ТЛІ)

Про мене

Публіцист і письменник, полеміст і фейлетоніст, дотепник і мізантроп.
А також – полонофіл, юдофіл, германофіл, панхорватист.
Галицький націоналіст
зі схильністю до українофобії.
Деталей вам краще не знати.

20:08, 26/08/19. Тексти / ЗМІ / УА

ТРИДЦЯТИЛІТТЯ “ПРОРИВУ” НА ЗАХІД (З УКРАЇНОЮ В ТЛІ)

ПОПРИ СИМВОЛІЧНІСТЬ ПОДІЇ, ЇЇ НАСЛІДКИ СТАЛИ НАСТІЛЬКИ НЕПЕРЕДБАЧУВАНИМИ І ВАЖЛИВИМИ, ЩО ВВІЙШЛИ В ІСТОРІЮ. АБИ ВІДЗНАЧИТИ ЇЇ ТРИДЦЯТИЛІТТЯ, У ШОПРОНІ 19 СЕРПНЯ ЦЬОГО РОКУ ЗУСТРІЛИСЯ ПРЕМ’ЄР-МІНІСТР УГОРЩИНИ ВІКТОР ОРБАН ТА КАНЦЛЕРКА НІМЕЧЧИНИ АНГЕЛА МЕРКЕЛЬ.
То що ж тоді сталося – про що нині не лише варто згадувати, але й треба робити висновки вже з віддалі трьох десятиліть? І не тільки європейцям, але й українцям. Для початку слід нагадати, що до перемоги демократичних сил у низці східноєвропейських держав у 1989 році більшість простих громадян країн соцтабору були невиїзними, тобто практично не мали можливості поїхати у країни капіталістичного Заходу – ні до родичів, ні на екскурсії, ні на відпочинок чи лікування тощо. Особливо це дошкуляло німцям, країну і народ яких після Другої світової війни переможці “по живому” розрізали на західну ФРН та східну НДР. Символом цього поділу став цегляний мур, зведений комуністичною німецькою владою у Берліні, щоб відділити західну частину міста, яка опинилась під контролем західних союзників.
Тож не дивно, що тимчасовою “діркою” в угорсько-австрійському кордоні першого ж дня скористалися понад півтисячі німців з соціалістичної НДР, котрі саме перебували на літніх відпустках на угорському озері Балатон та інших курортах Угорщини. Тригодинний термін відкриття вільного пересування між державами в рамках пікніка угорським прикордонникам не вдалося втримати – коли на австрійську території пішли сотні людей, угорські службовці просто спокійно відступили. У результаті ще до офіційного відкриття кордону між Угорщиною і Австрією, а потім і між обома Німеччинами, цією “пікніковою діркою” скористалися майже 15 тисяч німців зі сходу.
Невдовзі після цього Угорщина офіційно відкрила кордон із західною Європою, потім “впав” Берлінський мур і за першими сміливцями на Захід стали прориватися цілі держави вже колишнього комуністичного блоку. Державам довелося долати інші бар’єри: декомунізація системи управління і лібералізація суспільних взаємин, реформування економіки і законодавства, тобто прилагодження всіх внутрішніх секторів і сфер до умов, які висував Європейський Союз. У когось це забрало десятиліття, у когось два.
Із західного погляду всі ці події відбувалися на тлі все ще непередбачуваного і небезпечного Радянського Союзу, до складу якого входила і радянська Україна. І хоч в СРСР теж вже кілька років відбувалися небувалі раніше процеси: “перебудова”, “гласність”, перші паростки приватного бізнесу – все ж ніхто не мав певності, як врешті-решт розвинеться ситуація в найбільшій країні світу, оснащеній ядерною зброєю. Захід боявся, щоб повернення в Європу центрально-східних європейських країн не викликало нервової реакції у Москві, а про європейські країни у складі СРСР ніхто й не смів ще думати.
Тоді в незалежність України і серед українців мало хто вірив. За кілька місяців до Панєвропейського пікніка у Шопроні на мітингах у Львові щойно почали несміливо з’являтися синьо-жовті прапори. До ліквідації СРСР залишалося приблизно два роки. За цей час в Україні ніхто з тодішніх “перебудовних” еліт чи посткомуністичних контреліт так і не підготувався до якогось реального варіанту “прориву” на Захід. Причина проста: серед українців, на відміну від європейців із центрально-східних держав, ніколи не було одностайності у питанні, чи хочуть вони на Захід. Західні області країни здебільшого хотіли до Європи, східні за інерцією – до Росії, а в центральних регіонах популярною була утопія про особливий “третій шлях”.
У зв’язку з цим на зовнішньополітичному полі нова українська держава весь час виглядала як нерішуча і непереконана, що не могло не викликати розчарування чи й роздратування як в західних, так і у східних сусідів та партнерів. Так, якщо перший президент Кравчук де-факто здався на ласку Заходові, то вже подвійний президент Кучма двічі міняв напрям – то Схід, то Захід – маскуючи це під мантру багатовекторності. Коли ж проєвропейський президент Ющенко з усіх сил побіг нібито до Європи, то забув при цьому прихопити з собою ще й Україну. Те ж сталося і з проросійським президентом Януковичем, котрий у несподівану і швидку подорож до Росії зміг забрати всього лиш кілька камазів із грішми, золоті батон і унітаз, ну і ще кілька картин, мабуть, з пейзажами Неньки.
Ну от і все – кінець байкам про багатовекторність, про третій шлях, про місток між Сходом і Заходом. Уже наступні два президенти – Порошенко і Зеленський – це керівники найбіднішої в Європі держави з величезною трудовою еміграцією, з анексованою територією, зі збройним конфліктом, з боргами, які невідомо з чого повертати, і з фактично зовнішнім управлінням, котре до того ж не завжди зрозуміло, хто здійснює – американський Держдеп, чи європейські друзі Путіна, чи вітчизняні агенти впливу самого Кремля.
Отже, тридцять років минуло від “прориву” гордих будівників соціалізму за ганебними благами загниваючого капіталізму, а Україна, здається,  й з місця не зрушилася? Та ні, звичайно ж, і ми скористалися тими “дірками” в західних кордонах, які нам більш-менш закамуфльовано відкрили європейці. У ці дірки найлегше пролізти молодим здоровим людям “з головою”, “з руками” і з грішми. Однак таких у нас меншість. Та й попри це, в Європі є чимало українців, але немає там України.
Чи буде? Коли буде? Що ж, не є завданням публіцистики давати відповіді, а лише підводити читача до потреби зробити власні висновки. Ну, то чому не сталося українського “прориву на Захід”?
 

  • FaceBook коментарі