» » Тінь Музики (фрагмент)

Про мене

Публіцист і письменник, полеміст і фейлетоніст, дотепник і мізантроп.
А також – полонофіл, юдофіл, германофіл, панхорватист.
Галицький націоналіст
зі схильністю до українофобії.
Деталей вам краще не знати.

12:07, 14/07/19. Літературщина / УА

Тінь Музики (фрагмент)

В більшості урочистих моментів життя як і смерті нас супроводжує музика. Музику чують всі, навіть ті, хто не чує більше нічого. Це нам дане Богом. Перед людиною ж стоїть виклик навчитися думати про музику, вдосконалюватися у розгадуванні її загадок, спробувати її осягнути і побачити.


Загадка музики постала переді мною ще коли я був поетом.

Музика завжди мені видавалася величнішою від слів. Із заздрістю людини, яка підкорює слово, але позбавлена музичних талантів, якось я подумав, що це саме музика продовжує життя поезії. Відтоді до поезії я ставлюся як до мовної вершини землі і людей, а до музики – я до мови небес і Бога. Якщо слова є основою спілкування у нашому всесвіті, то музика, мабуть, є головним засобом порозуміння поміж всесвітами.


Та ці думки були всього лиш наївною прелюдією до справжнього заглиблення в таємниці музики, які до того ж лише частково відкриваються профанам. І то тільки в тій мірі, в якій ми здатні усвідомлювати гармонію звуків: від тихих шумів примітивної природи, що їх спочатку породжує брунькування і цвітіння, а потім і дозрівання плодів життя минущого, - до оглушливих голосів стихій, які надходять зі сфер життя вічного.

Але й такі усвідомлення даються зовсім непросто. Адже какофонію світу стає все важче здолати, щоб почути гармонію звуків. Особливо в містах, де люди не тільки не дочувають звуків природи чи стихій, але й все менше чують одні одних.


От і мені все частіше хотілось би побути в обіймах повної тиші. Хотілось би ще почути ту беззвучність – первісну, незайману, сповнену потенцій. Але не вдасться – ні в місті, ні в селі, ні на гірській вершині - той гул пробрався вже всередину моєї голови. Він там поселився назавжди, постійно стоїть у моїх вухах і я знаю, що зможу вимкнути його лише разом з головою. Втім, він теж не має спокою - то наростає, то спадає – залежно від того, з ким я пив, де їв, що снив. Тож доводиться тепер з ним жити і доведеться доживати до кінця.


Інша справа, що спочатку зовсім непросто з ним було зжитися, призвичаїтися до нього, погодитись із його примхами. Зрозуміти, чому, наприклад, ледь-чутне передсмертне «ц-с-с» найдорожчої людини з роками все гучніше відлунює у вухах. А почутий вперше разючий вереск щойно-народженого голосу моєї крові, стає все делікатнішим шелестом у звуковій шуфляді пам’яті. Втім, що тут розуміти – просто потойбіччя стає все ближчим, все більш чутним, а вереск крові стає з тієї ж причини все тихшим, лагіднішим, поблажливо-прощальним.....


  • FaceBook коментарі