» » Ніч на Piazzetta

Про мене

Публіцист і письменник, полеміст і фейлетоніст, дотепник і мізантроп.
А також – полонофіл, юдофіл, германофіл, панхорватист.
Галицький націоналіст
зі схильністю до українофобії.
Деталей вам краще не знати.

12:07, 14/07/19. VoP-tours / УА

Ніч на Piazzetta

Друга година ночі. Справжня середина: бо від опівнічної магічно-тривожної треми минуло вже досить часу, а до священної треми передсвітанкових сподівань ще залишалось теж немало. Втома бере справу у свої руки, на площі Сан-Марко десятки столиків зі стільцями зачиненого літнього кафе. Коло крайнього з них у першому ряду подалі від води я ставлю навпроти два стільці: на один сідаю, на інший кладу ноги. Розглядаю якийсь час фасад Палацу Дожів: скульптура за скульптурою, готичні арку за аркою. Спробував навести різкість в очах, щоб розгледіти детальніше пречудовий балкон зали DelloScrutinio, але вона не навелася. Тоді взявся перелічити арки – спочатку нижчої крупнішої аркади, а потім і дрібнішої горішньої – але при цьому кілька разів відключаюся в сон.

Та відразу ж прокидаюся з неспокійною думкою, що це було б не найкраще вирішення проблеми чекання нового дня. Хоч за кільканадцять столиків далі спокійнісінько спить в сидячій позі якийсь турист: десь мого віку і зросту, сивий чоловік. Я вже його бачив тут опівночі, він втомлено блукав навколо Сан Марко з чорним невеликим рупцаком, мабуть, шукав, де б поспати. Але я повинен бути принциповим і витривалим, бо пригода «Венеція бай найт» не передбачає сну. Принаймні того посполитого варіанту сну, котрий би не дав зустрітися з духами нічної Serenissim-и, якщо б вони захотіли мені показатися.

В цей момент, коли я задумано задивився в бік моря поміж колонами з символами святого Томи і святого Марка, чую, як з боку площі у мене за спиною підходить якийсь чоловік, сідає за три ряди позаду, при чому з шумом відсуває крісло, об землю дзенькає металевий корок з відкритої пляшки пива і він видає голосне зітхання. Судячи з усього, п’яний – вирішую я і швидко прокручую в голові варіанти імовірного небезпечного розвитку подій. Варіант-1. Він раптово кидається з пляшкою, щоб зненацька влупити мене по голові і пограбувати. Варіант-2. Він намагається тихо підкрастись ззаду, приставити ніж мені до горла і пограбувати.

Ну що ж – підсумовую спокійно – загроза невелика. Підкрастись до мене ззаду непомітно практично неможливо – мої котячі інстинкти та досвід «воїна-конвойника» спрацьовували і в складніших ситуаціях. Кинутись раптово через три столи рядів йому теж навряд чи вдалось би – судячи з розв’язних рухів і зітхань, його координація і самоконтроль сильно розбалансовані.А от я, якось навіть незвично тверезий і зібраний. До того ж, Венеція має репутацію безпечного міста.

Та й взагалі, чому це мав би бути грабіжник? Може це просто якийсь самотній романтик чи амурний невдаха, котрий, не зважаючи на всі позитивні особисті чинники – як то здоров’я, врода, успішність, заможність – не може знайти собі інтимного партнера у обмеженому світі своєї щоденної екзистенції. От він і рванув у славну на весь світ зі своїх романтичних та амурних легенд Венецію, щоб хоч тут пошукати щастя. Та нині, вочевидь, не знайшов: находився, нарозглядався, напікся під сонцем, випив зайвого і впокорено повертається до місця ночівлі, щоб завтра повернутися у свій світ, або ж продовжити пошук вуличками поміж Рівами та мостом Ріалто. Йшов він йшов, аж на П’яццетті зламало його знесилення, от він і присів, щоб відпочити і випити ще одне, мабуть, останнє на сьогодні пиво.

Не встиг я додумати цю думку до кінця, як почув, що він все ж наближається до мене повільно, розсуваючи при цьому столики і стільці, і зупиняється десь за крок в зоні мого бокового зору. На мене це якось не справляє особливого враження і я ліниво повертаю голову в його бік. Невисокий, худий, в окулярах, з клинцевидною борідкою, кольорова «а-ля Маямі» сорочка на короткий рукав і світлі штани – Хлист! Такий мене б точно не здужав. В руках у нього сигарета, він робить кілька рухів устами, з яких не видобуваються звуки, облизує губи і нарешті промовляє щось італійською, потрясаючи пальцями з цигаркою. Я вислухав спокійно і голосом, яким командири звертаються до підлеглих, промовив українською: «не розумію». Два короткі і холодні слова, з котрих він не зрозумів жодного, дещо його спантеличили. Однак він не здався, а знову облизав губи, навіть спробував навести різкість у очах, і потім своєю бездоганною italianEnglish пробелемотів якусь тираду, з якої я зрозумів тільки слово «лайт». Хоч, що там було розуміти, звичайно ж, що йшлося про вогонь, щоб прикурити. Я знову ж коротко, вже тепер на моїй бездоганній ukrainianEnglishвідрізав: «no!». Мені здалося, що я відповів порівняно м’яко, тому здивувався, що він аж сахнувся і поспішно побрів до свого столика, знову ж розсуваючи стільці. Сівши за свій стілець, він ще підсумував цілий інцидент вголос: “ «NoBravo!”.

Після нетривалої паузи, він підвівся і попрямував далі своїм життєвим шляхом, котрий вів десь до причалів на Ріві чи у бік Кастелло. Минаючи мене, він не зупиняючись повернув у мій бік голову і подарував криву посмішку і погляд, котрий мав би виражати не то іронію, не то зверхність. Однак йому цього не варто було робити, бо на мене це не справило жодного враження, а от йому через порушену координацію довелося зробити непотрібний і нелогічний гак у кілька кроків на його і так непростому, мабуть, життєвому шляху. Втім він впорався з цим непростим завданням, віднайшов свій фарватер і поплив далі, більше не озираючись. А я констатував, що попри безглуздість інциденту, він все ж приніс мені певну користь – відібрав трохи часу з нудного очікування світанку.



  • FaceBook коментарі