» » СВЕТВІНЧЕНАТ. Подорож у часі і просторі

Про мене

Публіцист і письменник, полеміст і фейлетоніст, дотепник і мізантроп.
А також – полонофіл, юдофіл, германофіл, панхорватист.
Галицький націоналіст
зі схильністю до українофобії.
Деталей вам краще не знати.

20:01, 12/01/19. VoP-tours / УА

СВЕТВІНЧЕНАТ. Подорож у часі і просторі

Так я і зробив одного жовтневого ранку. Зійшов з маршрутки, звечора поставив будильник на 7-му ранку, щоб не проспати і не затьмарювати собі ранку метушнею і поспіхом. Та він, сука, задзвонив о 6.50, тому я з принципу вирішив ще долежати своє, але трохи задумався і встав пів на восьму. Помив лице, почистив зуби, зробив руханку для шиї, поснідав, одягнувся, зібрався і – все-одно ще залишився час. Бо скільки мені там до тієї зупинки потяга? Чотири хвилини. Вийду за п’ять, хвилину почекаю на пероні.

Так і виходжу, але чекаю вісім хвилин: одну плюс сім, на які запізнився влак. Та, не горить – їхати мені всього 22 хвилини. Зручно, швидко і дешево. Коштує це задоволення 12 кун і 90 ліп, тобто десь 1, 79 євра. Але по факту коштувало 1,8 євра, бо здачу в 10 ліп навіть якось не випадає брати, зрештою, ніхто її і не пропонував.

Виходжу на станції Смолянці і ще півгодини топаю пішки вздовж дороги до обраного містечка, іноді посилаючи то «в сихів», то «на троєщину» водіїв авто, що проїжджають мимо, порушуючи мій романтичний мандрівковий настрій. «Ну я мандрую – а ви куди?». Втім, вони навряд, чи встигли доїхати до мною призначеного їм місця, коли я вже стояв біля умовного входу в середньовічне місто - Sanvincenti, котре, зрештою як і інші, змінило свою зовнішність в ренесансно-бороковий період. Але зовнішність – це одне, а душа ж залишилась.

Того й вирушаю в пошуках середньовічної душі. З невеличкої площі, на якій розташовується АС та будівля місцевої адміністрації, йду по вуличці, назви якої мені не вдалося побачити на жодній з будівель, до центру містечка. Уздовж вулички з правого боку – тісний ряд скромних одно-дво-поверхових кам’яничок, зліва велика квадратна галявина, заросла травою і розташована десь на метр нижче від тротуару. Місце для сучасних масових розваг, що врилося вглиб культурного пласту.

Відразу за ним грізно нависає висока і масивна стіна фортеці Маросіні-Ґрімані з двома циліндричними вежами по краях, яка повністю загороджує з північного боку центральну ренесансну площу, збудовану у формі правильного прямокутника. Як пишуть у путівниках, у ХV ст. цю будівлю, що була типовою середньовічною твердинею, родина Моросіні перебудовує у ранньо-ренесансному стилі. У ХVІ ст. нові власники – родина Ґрімані – лише частково її обновлюють. Тому на сьогодні ця фортечно-палацова споруда вважається «найкраще збереженою» у Істрії.

Від вулиці центральна площа відгороджена алейкою невеликих дерев і парковкою автомобілів, тому такого одномоментного враження – «ах!» - немає. Але коли просуваєшся поміж машинами, тоді дійсно – «ах!». Відчуття великого хоч і замкнутого простору – з півночі фасад фортеці з монументальними воротами посередині, триповерховим будинком і квадратною вежею на протилежних кінцях. Східну сторону площі закриває типовий для ренесансу трьохсегментний фасад храму Об’явлення Марії, збудований на зламі ХV і ХVІ століть. Обабіч нього – кілька скромних житлових будинків того ж періоду. Південну сторону закриває симпатичне, хоч і дещо занедбане «палаццо» і розкішна міська ложа. Посередині площі є ще обгороджений підземний водозбірник, увінчаний кам’яною криницею – бунаром.

Заглянувши всередину палацу, але не побачив нічого вражаючого, бо саме йшла реставрація. Поцілував клямку зачиненої церкви. Прочитавши на дверях сусідньої піццерії, що вона відкривається тільки в 14.00, і зробивши фотки міської ложі та бунару, можна було йти на обхід прилеглих вуличок. Всіх їх разом всього з десяток. Я вибрав ту, що провадить до церковці святої Катерини з ХV ст., від якої видно головну церкву з тильної сторони.

По дорозі фотографую симпатичніші будівлі і, за старою звичкою, оголошення про продаж нерухомості з номерами телефонів чи інтернет-адресами. Старша пані, невисока і сива, зацікавлена моїм фотографуванням, після короткого «бонджорно» питає хорватською: «Хочете купити?». Поки я затинаюся з відповіддю, вона швидко пояснює: «Колись це було гарне місто, повне людей. Я сама не звідси, а зі Смолянців. Сюди видалася заміж, тоді тут ще були італійці. Гарне було місто…не те, що тепер. Якщо хочете купити, то можу вас познайомити з продавцем. Це мій родич». Після заперечної відповіді, воно швидко остиває, а почувши, що я з України, здається, взагалі втрачає інтерес. «Довідженя».

Потім я ще намагаюсь зайти в центр туристичної інформації, але там зачинено – не сезон. Закінчую обхід по вуличці з протилежної сторони галявини для міських гулянь. По дорозі фіксую злачний заклад зі смачною рекламою і амбітною назвою - TrattoriaCastello, який починає працювати з одинадцятої.

На все-про-все пішло мені півгодини. Була майже десята. І що тепер? Повертатись? Півгодини сюди, пів тут, і пів звідси. Гарна мені подорож. Вирішую дочекатись відкриття тратторії і сідаю за столик одного з двох кафічів, які є на тій вуличці, з якої я починав екскурсію – з поглядом на стіну і вежі фортеці.

Замовивши каву, зауважую на столику рекламу якогось елітного місцевого пива Kampanjol. Воно ніби й ранувато, але яка ж це екскурсія, якщо не спробуєш локальних страв і напоїв. Замовляю портер із вмістом алкоголю 6,3. Прохолодне, смачне, заходить добре. На вулиці плюс 20. Сонячні промені з-над фортечної стіни приємно пестять моє обличчя і лисину. На якусь мить прикриваю повіки, відчуваю як сонячна і пивна енергія розтікаються по моїх жилах, а коли відкриваю, розумію, що справжня подорож щойно починається.

Люди навколо, яких і так було небагато, зовсім зникли. Зникли й авто, сателітарні антени на будинках, рекламні шильди, пластикові вікна і металеві двері. Навколо лише залишки середньовіччя і ренесанс. Подорож у часі.

З площі доноситься галас – це, мабуть, місцеве міщанство, дізнавшись, що приїхав турист десь здалеку, збирається і радиться, як мене привітати. Судячи з голосів - переважно жіноцтво. Не дивно, адже ці середньовічні жінки завжди були активніші, ну і галасливіші, ясно. Це напевно від збудження. Помічаю їхні кольорові одежі, які то промайнуть поміж деревами, то ховаються похапцем за стіною палацу. Уява мені малює картини, які зараз відбуваються на площі.

Жіноцтво в урочистих шатах з парчі, шовку і оксамиту, прикрашені венеціанським мереживом. Приталені корсажі, що підкреслюють лінію талії, і широкі спідниці, які маскують обсяг стегон. За спідницями тягнуться шлейфи – чим довший, тим дама заможніша. Шпичасті туфлі і дивачні високі капелюхи з вуаллю, широкі пояси із золотими чи срібними вставками, на яких баламкаються гребінці, дзеркальця і позолочені пазурі сокола. Гострокутні декольте, хоч і прикриті прозорими легкими тканинами, все ж залишають привідкритими «диявольські віконця». Сіньйори і сіньйоріни метушливо і збуджено то збираються в невеличкі групки, то розсипаються раптово, як налякана зграйка голубів.

Молоді мужчини, яких зовсім небагато, зібралися групкою у одному із закутків площі, ревниво та із вдаваною зверхністю споглядають на жіноцтво, а іноді крадькома зиркають в мій бік. Якийсь старший мужчина в солідних костюмах зі шпагою на боці, повільно і статечно обходить плащу, то оглядаючи, чи все там як належить, то кидаючи короткі і дещо осудливі погляди на жінок. Всі чекають.

Так от воно що – здогадуюся я - та бабуся…ах, їй зовсім не про продаж нерухомості йшлося, це була посланка спільноти, розвідниця. Розпитала і доповіла. Деяку несміливість і нерішучість у них, мабуть, викликає те, що вони ніколи не чули про країну, з якої я прибув. А ще більше – мій нетиповий, як на пізнє середньовіччя чи й ранній ренесанс, наряд: чорно-білі високі кєди, зеленкуваті джинси, така ж лляна коротка розщібнута куртка, з-під якої виглядає синя футболка із чудернацькими кириличними літерами: «Школа журналістики УКУ».

Ну це нічого – заспокоюю себе я - до вечірнього міського балу, який вони влаштують без сумніву на мою честь, я одягнуся відповідніше. Наприклад: жовті штани-панчохи – «кальце» в обтяжку. Блакитні шорти-«кальцоні», просторі і з високою талією, щоб комфортно помістилось черевце, шнурований спереду червоний жилет «сотовесте» на голий волохатий торс і легку бежеву плащ-накидку «габаро» зверху. На ноги, зрозуміло, мешти-лодочки з довжелезними і гострими носами, а на голову чорний капелюх, прикрашений кольоровим пір’ям фазана. Ага, ну і ще би шпагу десь причепити. Я хоч і не вмію фехтувати, але так – на всяк випадок. Ну от - звєрь, а не мужчина!

Приємні передчуття сповнюють мене всього, від збудження червонію від шиї до лисини. Лише тепер до мене доходить – це ж справа навіть не у моєму загадковому походженні і чудернацькому одязі, а в тому, що я у свої 55-ть виглядаю значно краще, ніж їхні середньовічні мужчини мого віку. Зрештою, що я плету – якого там «мого віку». Мужчини до мого нинішнього віку практично не доживали в той час. Середня тривалість життя 22-32 роки, а в 40 – це вже довгожитель. Тож вдовиць у віці 25-35 років мало б бути, хоч греблю гати.

Ці все ще життєспраглі, а вже позначені дотиком печалі ренесансні красуні, можливо, роками тужно виглядали зі своїх готичних вікон рицаря на білому коні – а тут такий фрукт заморський, що вони і сподіватися не могли. Ех.

Як же мені з ними себе вести? Чи спочатку подякувати за тепле привітання, чи відразу заявити, що я готовий у них залишитися назавжди, щоправда, на особливих умовах – «ні слова про гроші!». Вроджена правдомовність і довго з трудом прищеплювана щирість схиляють мене до другого варіанту. Тож, допивши пиво, я розраховуюсь і йду швидко, хоч і не похапцем на площу.

Дорогою до площі ще думаю, а кого ж мені вибирати, коли діло дійде до вечірнього усамітнення? Вибиратиму посеред тих з найдовшими шлейфами…ну і з «віконцями».

Переможно виходжу на площу, але там нікого немає. А як же схвильований галас, а миготіння барвистих шат між деревами? Почулось, мабуть, привиділось – ну таке, осіннє сонце, ранкове пиво, романтичний настрій. Буває. Долаючи легку незручність від розчарування, невідомо для чого дивлюсь на годинник. О – 11.00 – тратторія відчиняється.

Так і є. Заходжу, я перший гість. Риби немає – розумію, до моря ж далеко, кілометрів з 15-ть. Ну, нехай буде м'ясо і крумпір з блітвою. А шлівовіца є? Добре – подвійну без леду. І пиво локальне ясна справа, як кажуть «водка бєз піва…», а втім ви цього не розумієте, у вас так не говорять. Несіть!

Поки готується моє замовлення, я заглядаю крізь вікно у подвір’я, оцінюю експонований антикваріат у вітринах та старі фото на стінах. Нарешті приходить пані з тацею і я всідаюся до столу. За столом, як відомо, час пливе в дещо іншому ритмі, ніж на вулиці. Не знаю, скільки вже минуло хвилин, годин чи днів. Але мені тут добре сидиться. Я вже не їм, не п’ю, а тільки думаю: «це була правильна ідея – зійти з маршрутки Сихів-Троєщина якогось осіннього сонячного дня десь на тихій безлюдній станції. Наприклад – Светвінченат».





  • FaceBook коментарі