» » Невігластво як національна ідея

Про мене

Публіцист і письменник, полеміст і фейлетоніст, дотепник і мізантроп.
А також – полонофіл, юдофіл, германофіл, панхорватист.
Галицький націоналіст
зі схильністю до українофобії.
Деталей вам краще не знати.

15:10, 01/10/18. Тексти / ЗМІ / УА

Невігластво як національна ідея

НОВІТНЯ НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ, НАШВИДКУРУЧ ЗЛІПЛЕНА СТАРИМИ УКРАЇНСЬКИМИ ПАТРІОТАМИ ТА НОВИМИ ВЛАСНИКАМИ ДЕРЖАВИ, СТВЕРДЖУЄ, ЩО САМЕ МИ СВОЄЮ ОДВІЧНОЮ І ГЕРОЇЧНОЮ БОРОТЬБОЮ РОЗВАЛИЛИ “ІМПЕРІЮ ЗЛА”. У ВСЬОМУ Ж ЦИВІЛІЗОВАНОМУ СВІТІ ПЕРЕКОНАНІ, ЩО РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ ЗАЗНАВ КРАХУ ЧЕРЕЗ НЕЖИТТЄЗДАТНУ ІДЕОЛОГІЮ ТА НЕЕФЕКТИВНУ ЕКОНОМІКУ. ДО ЦЬОГО ВАРТО ДОДАТИ ЩЕ ОДИН НЕ МЕНШ РУЙНІВНИЙ АСПЕКТ – НЕВІГЛАСТВО.
Радянські люди не вірили у Бога, бо “першими полетіли у космос”; не знали про події у світі, бо жили “у найбільш розвиненій країні на планеті”; не цікавились як функціонує економіка, бо за них думала комуністична партія – “наш керманич”.
Зараз знову пора бити на сполох, бо українська еліта, як і активна частина суспільства, впевнено прямує у тому ж напрямку. На своєму уявному шляху до Європи ми й досі продовжуємо вилазити з-під уламків Радянського Союзу. Українці, з притаманним “козацьким” потягом до руйнування, але без “бюргерської” схильності до наведення порядку, переконані, що руїни СРСР повинен прибрати хтось інший. Тому вони лізуть через це звалище – хтось під руїнами, і його завалюють уламки, а хтось над ними, влаштовуючи обвали на інших.
Та досить метафор, прогресуюче українське невігластво має вдосталь і цілком конкретних прикладів. Перша тенденція – уніфікація версій про причини та наслідки, створення на їхній основі єдино слушної ідеології. Так національний поет тільки один – Шевченко, а всі інші мають бути його послідовниками, тобто “шевченківцями”. Національний герой – Бандера, решта ж – “бандерівці”. Державотворець – Петлюра, а інші – “петлюрівці”. А той, хто не підтримує такий розподіл – зрадник, “агент кремля”, “п’ята колона” тощо. Старшим людям ця схема добре відома: колись інакодумці мали схожі проблеми з “пушкінцями”, “ленінцями”, “сталінцями”. Та в обох випадках результатом є агресивне невігластво – куці знання про світ і войовнича впевненість у власній правоті.
Наслідком цього стає інше тенденція – заборона поширення знань, що дозволяють поглянути на світ по-іншому. У Радянській Росії знищували літературу, що суперечила основам комунізму та соцреалізму; в нацистській Німеччині палили книжки і картини модерністів, декадентів, соціалістів, євреїв та інших девіантів. А у начебто демократичній, проєвропейській Україні на урядовому рівні забороняють певні книжки та фільми… поки-що лише російські, але наступними можуть стати угорські або ж польські. Водночас демонтаж пам’ятника Галану і погруддя Тудору у Львові, зняття меморіальних дошок та демеморизація їхніх творів насправді свідчать про те, що українське мистецтво потрапило під заборону ще швидше, ніж російське.
Ба більше, прихильники створення ґрунту для єдино правильної версії українського минулого і сьогодення із не меншим запалом узялися переслідувати й усувати з публічного простору сучасних українських письменників. Бо як інакше пояснити заборону книжок Володимира Корнілова про Донецько-Криворізьку Республіку? Або ж табу на розповсюдження російського видання про застреленого “невідомо ким” Олеся Бузину, чи ініціативу іншого українського письменника про вилучення з продажу книжок цього одіозного журналіста? Чому “Майн Кампф” в Україні читати можна, а Бузину – ні?! Чим українські автори з проросійськими чи прокомуністичними поглядами гірші від “українсько-українських” письменників? Тим, що мають інший погляд на дійсність або минуле? Для українських націоналістів та олігархів вони, напевно, гірші, але для літератури, історії чи філософії не менш цікаві.
А для нас усіх? Та нас не запитують… Усіх, хто не протестує, автоматично зараховують до категорії ідеологічно правильних, “щирих українців”. І  їхнім обов’язком є не лише ненавидіти “нещирих” та визнавати єдино правильну ідеологію (це тільки зовнішній прояв). Головне – зробити нас настільки лояльними, щоб ми не ставили під сумнів інших ініціатив, як-от підвищення тарифів без збільшення зарплат, пенсій чи стипендій; чергова мобілізація на фронт; лікарські та освітні реформи, які не роблять нас ані здоровішими, ані розумнішими. Всі ці ініціативи матимуть дедалі більший успіх, що менше запитань ми будемо ставити, менше матимемо сумнівів, знань про світ, а відтак і власної думки.
Невіглас – ідеальний “громадянин” тоталітарних, авторитарних, популістських та олігархічних систем, адже він невибагливий, боягузливий, неосвічений. Заборона чергової книжки чи фільму – це тільки маленький тест, перевірка на якій стадії лояльності перебуває суспільство. Останній рівень – повне невігластво.

ДЖЕРЕЛО - http://matrix-info.com/2018/10/01/neviglastvo-yak-natsionalna-ideya/

  • FaceBook коментарі