» » Mikulov-2. Недовірок на Сватім копечку

Про мене

Публіцист і письменник, полеміст і фейлетоніст, дотепник і мізантроп.
А також – полонофіл, юдофіл, германофіл, панхорватист.
Галицький націоналіст
зі схильністю до українофобії.
Деталей вам краще не знати.

14:09, 25/09/18. VoP-tours / УА

Mikulov-2. Недовірок на Сватім копечку

Наступного дня після досить ситного готельного сніданку, я відразу ж вирішив подивитися саме місто. Із сонцем в очах, з легким вітерцем у крилах по вулиці Vetrna долетів під гору до вулички Мухи. Там ще «помастурбував» подумки на будинки, пов’язані з великим Альфонсом і далі вже повільно дійшов до колишньої Віденської брами, де зараз стоїть Чеський ощадний банк із позолоченою скульптурою, що стоїть на шпилі нижнього пірамідального даху і підтримує верхній. Ну і от Namestiголовна, здається, площа старого міста у формі витягнутого прямокутника. З обох боків були симпатичні невеличкі кам’яниці, які втім залишили мене досить байдужим – «нє такоє відалі». Єдине, що викликало моє зацікавлення, був антикварний магазин, котрий, як виявилося, працює тоді, коли його власникам хочеться працювати. Закінчується Наместі невеличким майданом з ратушею, фонтаном і колоною Святої Трійці – все XVII, більшість – бароко.

Тут знову ж потрібні певні пояснення. Мікулов упродовж всієї своєї історії до комуністів належав двом відомим аристократичним родам – Ліхтенштейнів, а потім Дітріхштейнів. Однак, з готичного міста перших мало-що залишилося, а от другі мали виразне замилування до бароко, тому й перебудовували чи будували все у цьому стилі. В деяких місцях старе місто спотворене будовами з періоду розвиненого соціалізму, напевно, в там, де в час війни були зруйновані старі будівлі. На площі ще вартують особливої уваги дві будівлі, розташовані по діагоналі на протилежних її кінцях – Дім «У рицарів» та Дім каноніків. З площі подальші дороги розходяться: вліво попри костел св. Вацлава до замку, а в право попри усипальницю членів роду Дітріхштейнів – костел св. Анни - шлях веде на Svatykopeček.

Оскільки на замку я вже був, а у вас, православних християн саме була великодня субота, то ж пішов я на Сваті копечек по стежці, що зветься – Križovacesta, хресна дорога, місцева версія ViaDolorosa. На самій горі розташувались варті уваги костел св. Себастіана і чотирикутна дзвіниця вісімнадцятого століття. Йти було куди, тому, щоб здійснити таке сходження мені був потрібен додатковий стимул. І я його знайшов у путівнику по місту, автор якого пояснював, що спочатку це місце називалося у язичників Tanzberg – Танцювальна гора, і запевняв, що цей пагорб: «не втратив нічого зі своєї магічної атмосфери». Цікаво – подумав я – чи виникатимуть у мене якісь танцювальні рефлекси коло «станцій»?

Спочатку стежка була ґрунтова, ліском у тіні серед зелені – йти було необтяжливо і навіть приємно. Чергові «станції» я оглядав мимохідь, без релігійного запалу - штучні ґроти з кам’яними скульптурами відомих персонажів. Та в якийсь момент дорога зіпсувалась, почався вихід по голій скелі: вітер в писок, сонце в очі. Та найгірше, що стежка була всіяна уламками вапнякової плити, вичовганими за століття ногами прочан і туристів до мармурового блиску камінців, каменів, каменюк. Підйом став стрімкішим, тож доводилось призупинятись чи не коло кожної наступної станції – вдавати, що милуюсь краєвидами, а не втомився, якщо поруч були біль чи менш симпатичні туристки. І хоч був переддень Великодня за юліанським календарем, я не вклякав, не бив поклонів, не отченашив.

Та це не означає, що не звертався до Нього з проханнями. «Господи, - просив я, - не дозволь, щоб на цьому камінні розлізлися мої чорні шкіряні мешти. Я все-таки їх купив на всесвітньо відомому Краківському базарі у Львові – оспіваному музикантами і описаному письменниками кількох народів і культур, у кількох мовах. Та й коштували вони ніби й небагато, але пересічна родина українських патріотів і богомольців могла б спокійно бухати за ці гроші від завтра аж до Провідної неділі».

Так, це гостре і колюче каміння – це справжнє горе для туриста. Зате, мабуть, справжнє щастя для праведного християнина, прочанина, шанувальника святих місць. Адже у них нібито чим більше страждань, тим міцніша віра. Нє? Так, наче Богові потрібні їхні срані страждання. Ніби Ісус страждав задля того, аби й вони страждали, а не за те, щоб вони стали вільними, добрими і щасливими.

От чехи, певно, не страждають. Принаймні з цього приводу. Кажуть, що вони всі атеїсти. Безбожники довбані. Гуляють з цими своїми засраними песиками по Сватім копечку і тішаться. Дітей не хочуть, батьків не люблять, нашого найяснішого цісаря не шанують, в Бога не вірують! Але обожнюють всю цю зубато-хвостату срань.

Вони, правда, бідні, не вірячи в рай і пекло, навіть не очікують, що на тому світі їм вічно доведеться прибирати собаче гімно руками – без неділь, без свят, без вихідних, без відпусток. А якщо будуть лінуватися, то їхні ж песики – тільки вже з люциферовими очима і чортячими хвостами – кусатимуть їх за гузиці, за пуцьки, за литки та інші частини тіла, про які вони так дбають за життя. Звідки я знаю? – Гуцули мені таке розказували, а вони у таких питаннях перші спеціалісти.

Вийшов я таки на гору, помилувався краєвидами та й спустився в місто. Втома знову погнала мене в кнайпу. Навіть не знаю, щоб я без неї робив, може й вмер би від голоду чи спраги. До збадьореного тіла і захмелілої голова прийшла несподівана думка про те, щоб підійнятись ще на один пагорб із Козячим замком, але чергова, романтично освітлена винарня підморгнула мені звабливо і я вирішив відкласти це на останній, третій день. Втім, винарня виявилась знову притульною, але безперспективною. Тож я випив келих червоного і - спати.


  • FaceBook коментарі