» » МIKULOV (Ч 1)

Про мене

Публіцист і письменник, полеміст і фейлетоніст, дотепник і мізантроп.
А також – полонофіл, юдофіл, германофіл, панхорватист.
Галицький націоналіст
зі схильністю до українофобії.
Деталей вам краще не знати.

21:09, 04/09/18. VoP-tours / УА

МIKULOV (Ч 1)




Коли їдеш зі Львова до Відня через Чехію автобаном Via Moravia, то менше, ніж за сто кілометрів до австрійського кордону, з лівого боку на пагорбі погляд приваблює невелике і старе місто Mikulov. Підсвічене увечері воно виглядає особливо романтично. Справжній романтик просто не може собі не пообіцяти: якось я сюди приїду на кілька днів. І от я, справжній романтик, мандрівник-одиночка, дорогою до Адріатики повернув у квітні на три дні у Мікулов.
  1. Замок і Муха

Я поселився у скромному, але чистому готелику, хвилин за десять ходу до старого міста, але з чудовим виглядом на замок. Ну і, звичайно ж, замок став першим об’єктом на моєму туристичному маршруті. Треба відразу зізнатись, що мікуловський замок справляє враження: потужна барокова будівля, з кількома вежами і внутрішніми дворами, нашпигована скульптурами, барельєфами, з чудовим парком. Зі стін замку відкриваються прекрасні краєвиди на навколишні рівнини і на старе місто. На щастя, туристів було не надто багато, я почувався досить комфортно, а глянувши на окремі молоді пари, підозрюю, що з навколишніх містечок чи сіл, відзначив про себе, що це таки гарне місце для любовних здибанок чи навіть освідчень.
В першому дворі замку в очі відразу кидається розкішний бароковий портал, розділений на чотири частини, кожну з яких зверху і збоку прикрашають скульптури. Доріжка в наступний двір підіймалася трохи вгору і вела через кам’яний прохід, в основі якого були з обох боків велетенські залишки скель, на котрих імовірно базувалася первісна оборонна фортеця, зведена ще в середині ХІІІ століття. Потім фортецю перетворили на замок, а в 1719 році його перебудували у бароковому стилі. В наступному дворі я пооглядав і помацав якийсь великий дерев’яний пристрій теж з XVIII. Здається, він був призначений для видушування винограду. Подумавши про це, я відчув спрагу.
У залах замку сьогодні музей, в якому начебто є чимало цікавих експонатів. Подумавши про те, що варто було б на них подивитися, я згадав, що дуже хочу їсти. І тілесні потреби, як завжди, перемогли духовні аспірації. На виході ще купив брошурку про історію замку і прочитав, що в 1945 році він був настільки пошкоджений бомбами, що його збиралися навіть повністю знести. Але, як виявилося, свідомі мешканці – а це були нові мешканці, переважно чехи і словаки, бо старих, переважно німців, звідти прогнала нова комуністична влада – наполягли на тому, щоб замок зберегти і упродовж 1951-1960 років його реконструювали.
Тут я з гіркою усмішечкою згадав про те, як в Галичині, а зокрема на західному Поділлі, на півдні Тернопільщини, селяни розтягували з руїн замків чи палаців все, що могли, включно з камінням, з якого будували собі стайні. «Який народ, така й ментальність – вкотре констатував я для себе давно відому істину – Моя стайня – моя фортеця, бля! Ні, таки треба випити».
У пошуках місця, де б випити і поїсти, довго ходити не довелося. Вже під замком, на вулиці Husova при вході до якогось солідного готелю з рестораном я зауважив меморіальну табличку, яка гласила, що в цьому будинку у 1935 році бував Alfons Mucha, котрий до того ж мешкав у Мікулові в період 1881-1883 років. Заклад виглядав не дешевим, але мене це не зупинило, Муха – це моя пристрасть. Н-да, дорого ж мені коштувала моя пристрасть. «Ну нічого – потішав я себе – за те з’їв менше. А у твоєму віці, чим менше їси і випиваєш, тим краще себе почуваєш».
Але сам факт того, що улюблений художник жив тут і бував у цьому будинку, дав мені ту сатисфакцію, якої не дав обід. На цьому моє щастя не закінчилось, бо дуже швидко я виявив, що у місті є й вулиця Мухи, а на тій вулиці два будиночки, в одному з яких він мешкав, а в іншому залишив якісь настінні малюнки. Я навіть знайшов сувенірну крамничку, де продавали різний кітч з його репродукціями, та й купив собі малий кавовий набір.
Зрештою, відчуваю, що в цьому місці я повинен дати певні пояснення.
***
Отже. Я Mucha-залежний. Починаю прогулянку старим місто Мікулова з вулиці Альфонса Мухи, який тут «відсиджувався» два роки після трагічної пожежі у Віденській опері, де він працював тоді декоратором. Обідаю в дорогому і «нічого особливого» ресторані у старій кам’яниці тільки тому, що її відвідував Муха. Намагаюсь дивитися на вулиці, площі і будівлі міста так, як би на них дивився він.
А стіни своїх міських помешкань я завішую репродукціями з його рекламних плакатів із зображеннями красунь. Я знаю, що мої естетично вибагливі друзі затаврують це як кітч і міщанство. Я це проковтну, я змовчу, я стерплю… Правда, я це, сука, їм запам’ятаю. Хай не ображаються, коли після їхніх поблажливих й іронічних реплік на моєму обличчі появиться скривлена, плаксива міна, з якої можна буде вичитати: ну, гади-гадецькі, ну, падлюки-падлючі, ну, циніки-цинічні - майте ж якесь милосердя і розуміння до хворої, бо узалежненої людини.
Може я люблю і не Муху, бо мене не цікавлять його знамениті великі полотна в патріотичному дусі. Малі, спроектовані ним речі – чи біжутерія, чи предмети розкішного побуту – значно важливіші для мене. Моя залежність не стосується самих речей, а тієї краси, яку втілив великий Альфонс у цих малих речах. Матеріальні об’єкти - як втілення нематеріальних бажань.
Та найбільше я люблю його жінок. Попри міфологічність чи трансцендентність образів цих чарівних створінь, вони сповнені ніжної жіночності, а водночас і позбавлені вульгарності, похабної об’єктності «красунь з плакатів». Попри делікатно оголені груди чи плечі ці образи є далекими від порнографічності, невинно грайливі пози несуть в собі чар вразливої особистості. Жінки-богині, жінки з легенд та міфів - втілення надприродної суті у природній красі.
Мені теж подобається те, що на картинах з ними немає вільного, зайвого місця – весь простір належить їм, сформований і заповнений для них, від них, під них – до стану, до лиця, до руху, до погляду.
З такими жінками хочеться бути поруч. Жінки епохи сецесії… Я люблю жінок Мухи, бо я люблю сецесію, бо я люблю Львів. Сецесія – це душа Львова.
***
Після відвідин замку і Муха-шопінгу я був надто втомлений для нових відкрить, нових вражень, тож пішов просто до готелю. Ну, майже просто, адже південна Моравія – це винний регіон. Тому по дорозі я зайшов у найближчу винарню, з дуже чи то прозорими стінами, чи то великими вікнами, які створювали ефект акваріума, і замовив собі місцевого мускату. Спочатку трохи розглядався по залі, тобто по її кращій половині, потім якийсь час споглядав рибок за межами акваріуму, але в результаті зрозумів, що в цю ніч мене зігріє тільки мускат, тож заплатив і повернувся до своєї самотньої кімнати.

  • FaceBook коментарі