» » «Нація» історичного марґінесу

Про мене

Публіцист і письменник, полеміст і фейлетоніст, дотепник і мізантроп.
А також – полонофіл, юдофіл, германофіл, панхорватист.
Галицький націоналіст
зі схильністю до українофобії.
Деталей вам краще не знати.

21:08, 30/08/18. Тексти / УА

«Нація» історичного марґінесу

18 серпня мало б бути цікавою, сказати б, думкотворчою для українців історичною датою. Її можна б ще назвати – Днем Габсбурґів. Адже саме в цей день у 1830 році народився найдовговічніший імператор Австро-Угорщини Франц Йосиф І, а в 1948 році помер у київській Лук’янівській тюрмі колишній ерцґерцоґ Вільгельм фон Габсбурґ. Обидва мали пряме відношення до формування «величної і незалежної, гордої і древньої української нації».
Нації такої створити не вдалося, але її представники все ж є і саме вони не можуть собі пояснити, чому ж не вдалося.
Вони не вшановують дня народження Цісаря, якого називають «окупантом», але активно відзначають день смерті ерцґерцоґа, якого вважають українським патріотом. І власне цей вибір для себе представниками «нації» героїв чи антигероїв демонструє одну з причин, чому у світі їх відносять до народів «неісторичних», тобто таких, які були не суб’єктами, а об’єктами світової історії. В нашому випадку - європейської.
Так сталося, що творцями європейської історії (і не тільки) були імперії: Франція чи Англія, Пруссія чи Росія, Австро-Угорщина. І хоч представники «нації» переконані, що вона існувала ще до періоду творення націй на Старому континенті, факти все ж говорять про інше. Визначну роль у процесі перетворення марґіналізованого народу «хлопа і попа», який Австрія успадкувала на теренах колишньої Речі Посполитої, відіграли саме Габсбурґи, які дали цим «сиротам по Русі»: початкову освіту і хоч якісь права; уніатським священикам дали зарплати, щоб ті не наймитували у польських панів; створили й вищі студії - у Відні Барбареум і кафедру руської мови у Львівському університеті. Тобто заклали основи для того, щоб могла творитися окрема «нація». На відміну від Російської імперії, котра послідовно відмовляла южно-русскім людям у окремішності. Але «нація» нині вважає «окупантом», як Франца Йосифа зокрема, так і Габсбурґів загалом.
Крім одного – Вільгельма. Саме його представники «нації» обрали на роль майбутнього регента окремого князівства зі столицею у Києві у складі нової Австрійської федерації. Правда, вони не могли представити його «нації» як німця Габсбурґа, тому одягли у вишиваночку і кожуха (до шевченківсько-селянського шаблону бракує ще смушкової шапки), записали полковником визвольної армії УСС та перейменували у Василя Вишиваного. Добре хоч не у «Шароварного». І носилися з ним, як з писаною торбою – ось, мовляв, до нашої «нації» за щастя бути приналежним навіть австрійському ерцґерцогу, архікнязеві. Особливо розчулює нині представників «нації» ще й той факт, що Василя-Вільгельма «закатрупили кляті москалі». Хоча, скоріш за все, цю заслугу вони несправедливо відбирають у українських більшовиків, адже він помер після тривалих допитів у Києві, в «лук’янівці», де допитували його саме українською мовою.
Але, чому насправді вплутався у цю авантюру Вільгельм фон Габсбурґ? Закохався в український народ, захопився візією вільної незалежної України? Навряд чи. Про це багато написав Тимоті Снайдер у присвяченій цій персоні книзі «Червоний князь». Там є чудова фраза про те, чому на віденському дворі приділяли увагу «малим народам», в тім числі і українцям : «Поки письменники пряли з соломи селянських націй золото забутої слави, Габсбурґи, які й собі були старими алхіміками, спостерігали за ними з фаховим інтересом».
Отже, фаховим інтересом Василя Вишиваного було те, що він як Вільгельм фон Габсбурґ залишився практично без спадку, без своєї території і народу. Тому, щоб залишатись представником імператорського роду, мусів сам собі створити власне майбутнє королівство чи князівство. А українці на той момент післявоєнного хаосу були чи не єдиним населенням без конкретного господаря, хоч претендентів було кілька. Та представники «нації», що зробили ставку на Вільгельма, програли і вже не має значення, був він українським патріотом, чи ні.
Натомість, заслуги Франца Йосифа та його попередників є очевидними і по нинішній день. Бо, якби не Габсбурґи, то не було б ніяких галицьких українців, включно з Левинським і Франком, Коновальцем і Бандерою; не було б європейського Львова - української туристичною «мекки»; не було б і ніяких європейських аспірацій незалежної України.
Тому день народження Цісаря всі українці, а не тільки галичани, повинні не лише відзначати, але й святкувати. Бо тільки причетність до Дунайської імперії дає нинішній «нації» хоч якісь підстави говорити про свою європейськість. А ті, хто відмовляється від імперій та імператорів, автоматично перекреслюють вклад своїх попередників у розбудову і здобутки цих імперій. Тобто викреслюють себе із числа народів, що творили європейську історію.


  • FaceBook коментарі