» » ПОМИЛКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛІБЕРАЛА

Про мене

Публіцист і письменник, полеміст і фейлетоніст, дотепник і мізантроп.
А також – полонофіл, юдофіл, германофіл, панхорватист.
Галицький націоналіст
зі схильністю до українофобії.
Деталей вам краще не знати.

19:05, 06/05/18. Тексти / ЗМІ / УА

ПОМИЛКИ УКРАЇНСЬКОГО ЛІБЕРАЛА

ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ, ЩО СЬОГОДНІ ВІДБУВАЮТЬСЯ У НИЗЦІ КРАЇН НОВОГО І СТАРОГО ЗАХІДНОГО СВІТУ, Є ОЗНАКАМИ КРАХУ ЛІБЕРАЛЬНОЇ ДЕМОКРАТІЇ: МАЙЖЕ ПОВНОЮ ЇЇ ПОРАЗКОЮ, НАПРИКЛАД, У ПОЛЬЩІ Й УГОРЩИНІ, ЧИ ЗАВЗЯТИМ САМОЗАХИСТОМ, ЯК, СКАЖІМО, У США. НАСКІЛЬКИ УКРАЇНА ЗАНУРЕНА У ЦЕЙ ПРОЦЕС І ЩО ВІН ЇЙ ПРИНЕСЕ? НА ЦІ ПИТАННЯ МАЛИ Б ВІДПОВІСТИ ПЕРЕДУСІМ ТІ, ХТО ВВАЖАЄ СЕБЕ УКРАЇНСЬКИМИ ЛІБЕРАЛАМИ.
Чи справді у Європі або Америці знищується демократія, як про це твердять ліберали? Ні. Демократія як влада народу існує цілком добре, однак, вона може приймати й інші форми, ставати неліберальною чи перетворитись на “демократуру”, як дехто окреслює угорський режим. Але і в Угорщині, і у Польщі, і в інших країнах, де ліберали, що втратили впливовість, говорять про наступ на демократію, ніхто не заперечує, що влада у них є легітимною, обраною більшістю виборців, тобто цілком законно може претендувати на звання “влади народу”. А те, що суспільство зараз має інші пріоритети – це вже не так заслуга тих, хто владу здобув, як тих, хто її втратив. Десь ліберальна демократія дала збій.
Український ліберал влади не втрачав, бо ніколи її не мав. Зрештою, зовсім не просто визначити, хто є лібералом в Україні. Люди з ліберальними поглядами? А де вони, хто вони, на що мають вплив? Вони, звичайно ж, є і в політиці, і на держслужбі в місцевому самоврядуванні, і в системі освіти, в армії та в правоохоронних органах, і навіть в Церкві. Однак українські ліберали оточені популістами, націоналістами, радикалами та представниками добре організованої корупційної системи, тому мають щораз менше тих, на підтримку кого могли б розраховувати.
Натомість політиків, урядовців, різноманітних діячів, яким ЗМІ ліплять образ лібералів, пересічний українець зазвичай асоціює з “обслуговуючим персоналом” чи ретрансляторами меседжів ліберального Заходу, котрий останнім часом став для нашої країни і кредитором, і спонсором, і вчителем, і керівником, і захисником інтересів, і проектантом майбутнього тощо. Тобто в Україні є представники західного лібералізму, але не українського?
Сьогодні люди, які розуміють потребу і цінність ліберальної демократії, повинні відкрито відповісти собі на кілька незручних, але ключових питань, щоб усвідомити, коли саме трапились головні помилки. По-перше, замість сакралізації і міфологізації подій Євромайдану і Революції гідності варто чесно проаналізувати їхню природу та насліди.
Як могло трапитись, що у постмайданній владі головними силами є олігархи, популісти й націоналісти? Хіба молодь з Євромайдану представляла націоналістів “ім. Тягнибока”, олігархів “ім. Порошенка” чи популістів “ім. Ляшка”? Чи може вони повели за собою людей, які стали силою і жертвою Революції гідності? Ліберал мусив би визнати факт, що революційні події завдали удару не лише по клептоманському режимові Януковича чи багатолітній російській домінації в Україні, але й по слабенькій ліберальній демократії.
По-друге, треба відмовитись від імітації політичного життя і називати речі своїми іменами. Загрозою для ліберальної демократії не є ні посткомуністи, яких давно немає, ні праві, яких ніколи й не було. На українській політичній сцені немає “правиці”, хоч цим іменем називають націонал-соціалістів, націонал-радикалів чи націонал-популістів з лівацькими доктринами. Але лівих, скажімо, європейського взірця, теж немає. Тому й “публічні ліберали” у нас є переважно “ґрантовими бенефіціарами”.
Ліберал мав би відповісти, чи справді в наших обставинах було настільки важливо і необхідно розділяти суспільство, наголошуючи на темі гендеру чи захисту прав ЛГБТ? І це в країні, де права всіх, окрім обмеженої групи узурпаторів влади, зовсім не є гарантованими. Чи треба було ігнорувати або й атакувати Церкву, яка щойно пригріла сиріт після єдино правильної компартії? Чи розумно було аж так віддалятися від народу різним постмодерністам, глобалістам, євроентузіастам, “громадянам світу” тощо?
Народ наш, звичайно, темний, забобонний, зашорений, але ліберал є частиною цього народу. Розриваючи з ним емоційний і ментальний зв’язок, втрачаєш і його підтримку. А робити це щонайменше непрагматично, адже лібералів у нас мало, а народ – виборець. Тим паче, що цей потенційний електорат, замість того, щоб розбудовувати ліберальну демократію у своїй країні, вже багато років масово виїздить у Європу, туди, де вона вже (або ще?) є.
Отже, український ліберал зробив подвійну помилку – переоцінив і водночас недооцінив народ. Переоцінив, бо думав, що достатньо його вивести на барикади, а потім дати команду з трибуни Верховної Ради чи з екрану телевізора, і він почне радикально змінюватись сам. Але народ сьогодні інертний, старіший через демографію і все більш втомлений через вічні псевдозміни, вибори без вибору, революції, які не приносять покращення. А недооцінив, бо вважав, що народ покірно дасть повести себе у світле майбутнє від його імені, але без погодження з ним; що без сильних стимулів і переконливих перспектив люди відмовляться від корупції, заробітчанства і пияцтва. Але ж хто б мав створити ці стимули – олігархи-націоналісти-популісти?Втім, процеси, що завдали удару по ліберальній демократії, не можуть тривати надто довго. З іншого боку, народ, що дав себе захопити популістам і націоналістам, згодом заплатить високу ціну і зазнає болісного протверезіння. І лише консолідоване суспільство, що має свою історично-культурну традицію, створило основи громадянського суспільства і збудувало порівняно стабільні державні системи, скоріш за все заплатить і виживе. Чим ж платитиме українець з його роздертим навпіл суспільством та прожертою корупцією державою-банкрутом?
Чим буде Україна, коли прокинеться, – вічним боржником, який скільки б не заробив, все мусить віддати; гібридною колонією під управлінням кредиторів і спонсорів? Чи спустошеною землею, “смітником народів світу”, де молоді виїхали, а старі померли? Новою Палестиною, яку колишній господар, що бездарно її втратив, намагатиметься повернути, стріляючи з рогаток із резервації?
Невідомо, чи щось можна зробити, щоб такого не трапилось. Однак потрібно докласти зусиль, аби вибороти краще життя. Народ повинен розпочати мирний і усвідомлений спротив існуючій системі; діяти, а не імітувати діяльність. Вибирати не “менше з двох лих”, а хоч би й крихітне, та все ж добро. Підтримувати його вперто і послідовно, незалежно від шансів на успіх, попри відчуття поразки і безнадії, адже лише так можна творити свою ліберально-демократичну спільноту. Не очікувати, що інші будуть віддані цінностям, а впроваджувати їх у власне життя.
Ані античні ідеалісти, ні перші християни, ні дисиденти-антифашисти чи антикомуністи, ні “діти квітів” не могли знати, чим закінчиться розпочата ними справа. Вони просто робили те, у що вірили, й не зважали на ціну. Цього не зробить ніхто, крім демократів з ліберальними поглядами. А щоб здобути підтримку, потрібно повернути собі довіру суспільства, адже ліберал, звісно, є виразником цінностей, але народ – носієм влади. Тільки в цьому порятунок для ліберальної демократії, навіть якщо згодом він називатиметься якось інакше.

  • FaceBook коментарі